Розділ 7

Серед пагорбів у темряві причаївся замок Кривавого лорда — хижий звір, дракон, що заснув серед скель. Це гніздо жаских нічних істот — тих, кого смертні називають вампірами. Тих, чиї плащі, немов величезні крила кажанів, закривають місяць і зірки. Тих, чиї ікла гострі, як кинджали, шкіра — біла, як сніг, губи — червоні, як кров. У чиїх очах — голод і Безодня, і червоні багаття, що палають у Чорному лісі, у найзгубнішій його частині.

Я знову повернулася туди, звідки почався мій шлях, тільки не до млина, не до свого селі, звідки втікала, забувши страх, ризикуючи заблукати в туманах Прикордоння. Але я знову повернулася до Темного Королівства — у ті терени, де здавна живуть клани нічних істот, що бояться срібла й сонячного світла.

Я потрапила туди, де живуть вампіри з клану Нічних Мисливців.

Хто не чув про цей замок страшних казок?.. У місячні ночі по дахах його веж ковзають величезні тіні, схожі на кажанів, а вітер доносить у долину гіркий запах пасльону, аконіту та вовчих ягід, і сивий попіл вкриває стежки, що ведуть до високих воріт, оповитих хмелем і диким виноградом...

В осінні ночі, коли нечисть панує в лісах Темного Королівства, ці ворота розчинені навстіж — і з замку проклятого лорда чути стогони скрипок, людський вереск, рев труб і мисливських ріжків, свист батогів і відьомський регіт… Примарні духи й мерці танцюють на шпилях високих веж, кричать ворони, кличуть випадкового мандрівника до свого танку тіней. Гобліни й тролі, немов кам’яні статуї, стоять біля дороги, що веде до замку, ніби сподіваючись, що й їх покличуть на кривавий бенкет.

І розгориться бал у проклятого лорда, який колись сяяв при дворі Темного Короля!

Завітайте до гнізда вампірів!..

Зустрінуть гостей на підходах до замку скелети, закутані в чорні плащі — темрява в їхніх очницях жива, пульсує й б’ється, і розгорається там проклята зловісна зелень. Гуркотять кістки, коли йдуть мерці стежкою, біліють кістки в темряві, і у світлі смолоскипів здається, що це майстерно вирізьблені маски на обличчях, а зовсім не черепи.

…І доводиться мені йти за провідниками — вийшли два мерці на стежку, покликали до замку. Я не могла відмовитися — сам кривавий лорд передав через духів смерті запрошення. Звідки він знав, що я опинюся в околицях його замку?.. Не інакше як чаклунство й магія! На листівці, прикрашеній червоними візерунками, такими схожими на криваві розчерки, моє ім’я — Ріаннон Бланш, виписане каліграфічним почерком. І кілька фраз — про те, що лорд Бран Еохан, Нічний Мисливець, радий вітати у своєму замку нову гостю.

Відмовишся — все одно затягнуть, і ніхто не знає, чим загрожує непокора. Тому й іду я за мерцями. Тому й тремчу — не від холоду, а від страху.

Що чекає на мене в проклятому замку? Що чекає на мене в гнізді вампірів із найстрашнішого клану, про який ходять похмурі чутки по всім землям? Я чула про те, що зникають юні діви з навколишніх сіл, чула, що потім у лісах знаходять їхні висушені тіла, знекровлені, понівечені, покусані…

Чому досі Нічна Варта не розібралася з лордом Браном? Чому дозволяють йому влаштовувати ці осінні бали й жити в цих лісах? Чи не означає це, що мені нема чого боятися, і що не він винен у загибелі дівчат?

А хто тоді винен?.. Але це не моя справа — це справа Нічної Варти…

Тремтіння не минає. Мені страшно, боязко, і серце б’ється так сильно, так голосно… а в долонях — біль від нігтів, що впилися в них, на губах — залізний присмак крові з прокушеної губи.

Страшно.

Але треба йти.

…Хіба гості старого замку не під захистом лорда Брана? Хіба вони не під крилом володаря цих земель? Нехай він буде проклятий на вічний голод і спрагу крові — але якби він був диким звіром, Нічна Варта вже давно б його скрутила… Орден не допустить свавілля.

…Нічого не бійтеся, ні про що не думайте — ось що шепоче нічний вітер північним гостям… йдіть по росяній траві, вдихайте запах диких трав і стиглих ягід, ловіть відгомони чужих кошмарів і дивних видінь, живіть ними, насолоджуйтеся! Коли ще трапиться така нагода? Коли ще замок проклятого лорда, що стоїть на межі між світом живих і мертвих, відкриє перед вами ворота?

Замок пливе над горами, сяючи вогнями, а його господар летить по небу, ось крилата тінь закрила місяць, і чорнильна темрява впала могильним саваном.

…Зали й коридори замку, немов таємничий лабіринт, заплутували й лякали мене та інших гостей, які вервечкою тіней тягнулися переходами й галереями. Тут були шляхетні пани та лорди з темних ельфійських родів. І йшли вони мовчки, перелякано озираючись на всі боки — бо не знали, що чекає на них далі. Портрети на стінах оживають, і предки проклятого лорда посміхаються та кланяються, вітаючи тих, хто йде за мерцями по гвинтових сходах і гучних коридорах. Шелестять шовк і золота парча, як різнокольорові змії тягнулися по запилених плитах довгі шлейфи дам, виблискували їхні коштовності, біліли ажурні мережива на сукнях, і всі, кого чекав господар замку, поступово заспокоювалися, бачачи, що поки що ніщо не загрожує їхньому життю.

 Я йду в кінці цієї процесії, трохи піднявши поділ сукні, щоб він не запилився, намотавши на руку шлейф, і дзеркальні кімнати визирають моторошними демонами — але… хіба я злякаюся Темряви, яка стала моєю колискою?

…І хочеться злетіти з відкритої галереї, відштовхнутися від парапету, простягнути руки проклятому лорду, попросивши його взяти мене у свій нічний політ!