Розділ 6

Дикі гончаки зникають у тумані, місячна дорога обірветься — наче струна, що тремтіла у темряві, наче тятива зламаного лука.

Вона пішла.

Ріаннон пішла.

Чи повернеться?

Чи, може, Кернунн більше ніколи не побачить її очей кольору бурштину, її шовковистого волосся, чи обіймуть його її тонкі руки — наче вербові гілочки?

Лісовий Король ніколи раніше нікого не втрачав. Ніколи раніше не билося мертве серце в його грудях.

Він був дикою гущавиною, згубним ялинником, був мохом на старих трухлявих пнях і білою грибницею, павутиною, що розкинулася біля кривих, вивернутих із землі, корчів.

Він був сивим пугачем, що розривав ніч гучним тривожним уханням, був бурим ведмедем, що влаштовувався на зимову сплячку у своїй барлозі, був диким оленем і гірським козлом, був зіркою, що летіла з небес у чарівний ліс, був туманом, що повзе з ярів, і ліщиною, що росте на схилах пагорбів, був вересом і заростями терну.

Чи був він колись людиною?

Від оленя в його рудуватій шевелюрі залишилися величезні роги, і Кернунн із подивом розглядав їх у підмерзлому вирі — вкриті ніжним пушком, на дотик вони здавалися оксамитовими. Роги розгалужувалися, зачіпаючи гілки старих сосен. Дивно, але вони не були важкими й майже не заважали.

Від ведмедя Кернунну дісталася сила, від вовка — швидкість і вміння бачити в темряві, від дикого пса — гострий нюх, від лисиці — хитрість.

Чи був Кернунн колись іншим? Він не пам’ятав.

Він знав одне — треба знайти ту, яка подарувала йому нове життя. Інакше — у Безодню все!

…Осінь сипле сухе листя на галявину, малює золотий візерунок на зелених мохах, а розсип червоної брусниці кривавими мазками горить і палає, нагадуючи про губи Ріаннон, доньки мірошника з Прикордоння.

І виходять із туману тіні Іншого світу — чорні їхні шати, суворі їхні обличчя, печатка величі й всемогутності на них. Як вони потрапили сюди? Ріаннон відкрила їм Шлях? Чи сам він, Лісовий Король, сприяв цьому, розчинивши навстіж ворота свого світу в очікуванні коханої?

Маги Темного Королівства з’явилися в чарівному лісі Пагорбів з миром — їхні мечі не оголені, за спинами не маячить Нічна варта, у їхніх поглядах спокій і рішучість.

А в руках магів — чаші, прикрашені емаллю та жовтими топазами, і камені виблискують яскравіше за осіннє сонце, що тьмяною камелією розквітає в небесах.

А в чашах плескається чаклунське ельфійське вино.

— Темний вечір, — глухо промовляє Лісовий Король, згадавши привітання їхнього світу.

— І тобі проклятих ночей, Кернунн, володар Осінніх Пагорбів! — схилився перед ним сивочолий маг.

— Що ви принесли, Темряву та Прокляття? — Запитання Лісового Короля змусило здригнутися огрядного високого мага, який стояв попереду решти посланців фейрі. Плащі з хутряною облямівкою, довге волосся, стягнуте атласними стрічками… суворі погляди, напружені пози… гості Осіннього лісу розуміли, що тут немає їхньої влади, але, звиклі наказувати у своїх королівствах, не могли позбутися відчуття незручності та скутості.

— Ми принесли надію, — тихо й шанобливо відповів магістр, розуміючи, що в чужих володіннях треба стримати гордість — як би це не було складно. Темний лорд Руфус Серен ніколи не був дурнем, і місце при дворі короля Пагорбів, серед радників, належало йому по праву. Його родина завжди була впливовою, а рід його був давнішим, ніж деякі міста; разом із материнським молоком магістр лорд Серен ввібрав уміння вести переговори та свою знамениту дипломатичність — серед палацових інтриг було непросто вижити й зберегти владу. Хитрий Лис — так іноді називали лорда.

Недарма йому довірили цю місію — вирушити до Лісового Короля. Так, він зголосився сам, але якби не був гідний найвищої довіри… ніколи б не ступив на Шлях, що веде до Осіннього Лісу.

— Надію на що? — гірко посміхнувся Кернунн. — Мій палац спорожнів, птахи замовкли, і навіть звірі сховалися в нори та барлоги — бо пішла та, що дарувала нам радість. Ти можеш повернути її? Ти можеш повернути мою радість?

Збентеження на обличчі лорда-фейрі. Тріск гілок за його спиною, кашель його кузена, лорда Рейна — немов нагадування про те, для чого вони тут.

Пам’ятай, лорде, ти йдеш по тонкому льоду, і павутина тріщин повзе візерунчастим мереживом. Це тобі не вбивати, не відправляти за межі світу смертних, не ганятися за вампірами та перевертнями у Чарівному лісі, не вирішувати суперечки тролів, гоблінів та ельфів у Чорному місті… ти — у Бурштиновому Королівстві, де діють закони, відмінні від звичних тобі.

Тут не можна покликати Нічну варту на допомогу — Лісовий Король зачарує, затягне в трясовину, у згубний осичник кожного, хто наважиться оголити свій меч або спробує вдатися до магії.

Тут — його влада й сила.

Тут не можна закликати Прокляття — бо відчиняться двері в Безодню, на сторожі яких стоїть Кернунн.

І що буде, якщо породження Безодні вирвуться назовні?

Ніхто цього не знає.

Хіба що він — рогатий володар лісів, чиє волосся палає осіннім полум’ям.

Стережися, Руфусе, ти йдеш по краю. Ти можеш зірватися вниз — і ніщо не врятує тебе. Бо в царстві Осіннього Королівства ти лише гість.