Розділ 5

Мене несло місячною стежкою, і вітер шмагав обличчя крижаним батогом, і зіркове світло засліплювало очі, і я плакала, і благала свого коханого втримати мене — але він лише люто кричав, не маючи сил допомогти мені. І в крику Кернунна, Лісового Короля, я чула рев пораненого ведмедя, виття вмираючого вовка… хрипке каркання ворона линуло мені вслід, громи й блискавки катували чарівний ліс, який визнав мене своєю Королевою.

Терновий шип, який я тримала в руках, раптом перетворився на шматок льоду й розтанув, залишаючи на моїх пальцях холод пізньоосінньої ночі.

…Коли туманна імла приховала від мене Кернунна, коли дощова мряка огорнула мене діамантовим покривалом мрій, я зрозуміла — Прокляття Шляху знову прокинулося, тільки тепер не я вказую йому, куди хочу вирушити, тепер воно кличе мене, несе в невідомі далечі.

І що чекає на мене там, у кінці цього Шляху? Селяни із запаленими смолоскипами, що оточили батьківський млин? Чи — невідомий світ, у якому я блукатиму безцільно, немов загублений у болотах вогник?

Внизу проносилися гори, вкриті густим лісом, пустелі із золотими пісками, в яких дивовижним намистом виблискували острівці свіжої зелені… Проносилися моря — синя гладь, що здавалася безмежною, котила високі хвилі з перламутровими гребнями піни, і поодинокі кораблі біліли на тлі темних вод, готових поглинути все — і мене, що ковзала по сріблу місячного променя.

Русалки співали свої дивовижні пісні, і їхнє довге волосся плавало на поверхні води, немов буро-зелені водорості, а ніжний свист долинав із музичних інструментів, виготовлених із витих перламутрових мушель, у які дули морські діви, закликаючи вітри й бурі.

…Ось зараз, ще мить, і я спіткнуся, і обірветься сяюча стрічка, і морок поглине мене, і морська безодня сховає від усіх прокляту відьму.

Невже мій шлях — у Безодню веде?

Сльози застигали на щоках крижинами, вітер студив мене, і здавалося, кров перетворилася на холодну морську воду, нездатну зігріти.

Але я йшла цією темрявою, витканою зі срібла осіннього місяця, немов по землі.

Крок. Другий. Третій.

Я йшла й пам’ятала — мені треба повернутися до свого коханого. Скільки б Шляхів мені не довелося пройти, але я мушу знайти дорогу назад до палаців Лісового Короля.

— Ріаннон! — долинає з туманної холодної пітьми, і немов у віддзеркаленні, кривому й мінливому, я бачу обличчя Кернунна. Його зелені очі палають від люті й сказу, але я знаю, що він вірить мені, знаю, що його гнів спрямований не на мене.

І я прошу його — раптом він почує? — пам’ятати про те, для чого він народився. Пам’ятати про Рівновагу й Осіннє Полювання, покликане берегти чарівність і казку. Пам’ятати про те, що якщо він не втримається на краю Безодні, то вона поглине не лише його, мого впертого володаря, а й Чарівні Пагорби… Хто знає, що тоді станеться зі світами?

І хіба зможуть потім наймогутніші маги та відьми стримати Темряву, якщо вона насититься кров’ю та плоттю Лісового Короля, його дочок і сестер? Хіба зможе хтось утримати Колесо Рівноваги, якщо воно скотиться з гори, стягнуте Безоднею та її почварами?

Що таке Осіннє Полювання?

Згадай про це, мій повелителю… Згадай, що ти покликаний берегти ключі від Безодні й диким гоном гнати тварюк, які намагаються прорватися у світ людей!

Мої сльози висохли, я вже не турбувалася про себе, знаючи, що зможу подолати будь-яку біду, впоратися з будь-якими Прокляттями, якщо знатиму — мій Кернунн чекає на мене в нашому бурштиновому Королівстві мрій.

…Чи почув він мене? Я не знала. Але мені хотілося вірити в те, що я змогла докричатися до свого повелителя, перш ніж новий дивний світ розтулив для мене свої обійми.

Я побачила замок, який здалеку здавався драконом, що спить на горі.