Розділ 4

Сонце, відбиваючись бурштиновими відблисками, грало на кришталевих підвісках величезної люстри, лилося у високі склепінчасті вікна медовими струменями, і обличчя Темних лордів були яскраво освітлені — ні масок, ні мороку, ні таємниць. Лорди Двору Троянд і Каменю прийшли на Раду відкрито. В очах — тривога й неспокій, і здається, навіть повітря навколо присутніх у залі іскриться й виблискує, ось-ось спалахнуть блискавки, а гуркіт грому розірве тишу.

Але замість грому пролунали гучні кроки — до кімнати увійшов високий темноволосий чоловік. Далекий родич короля Вересових Пагорбів Маеле Сехнайлла,  Темний сид і володар Опівночі Руен О’Ніл. Той, хто не так давно повернувся зі світів Безодні, де ледь не відправився в пекло з тінями Самайна. Але переміг і підкорив Тіні. Зараз він хотів би відпочити в своєму замку, але в їх світі ніколи не буває спокійно.

Усі погляди звернулися на нього. Лорди підвелися й напівуклонами привітали того, хто увійшов, — чекали тут саме на нього.

— Темних шляхів та осінньої дороги! — схилив голову лорд Дем’єн і одразу перейшов до справи: — Рівновага у світі Пагорбів похитнулася, і якщо ми залишимо все, як є, то світи Безодні виправдають свою назву. Тому я сьогодні зібрав вас усіх — щоб розповісти про рішення короля.

Темноокий лорд похмуро оглянув присутніх — усі слухали уважно й зосереджено. Він явно був роздратований тим, що йому довелося покинути свої терени в розпал Самайна, коли його присутність була необхідна вдома. Але хто він такий, щоб противитися королю? Руен О’Ніл сердився й нервово крутив у тонких пальцях перстень із рубіном — старовинний артефакт його роду — але розумів, що зараз немає нічого важливішого за те, заради чого зібралися могутні Темні сиди королівства.

— Лісовий Король розлючений, — продовжив він, — у чарівному лісі сталася біда — зникла кохана Кернунна. Вона з’явилася в його світі з Прикордоння нашого королівства, зачарувала духа лісу й пішла, не попрощавшись.

— Можу я запитати, до чого тут ми? — у голосі одного з лордів пролунало невдоволення. Він дивився на Темного сида, склавши руки на могутніх грудях. Чорний оксамитовий камзол, золотий ланцюг на бичачій шиї, зведені брови — його теж явно відірвали від важливих справ, і те, що коїться у світі Пагорбів, мало його хвилювало. Здається, його замок розташований у світі людей — а як відомо, святкування Самайна серед смертних підживлює силу Чарівного Народцю.

— Нехай Лісовий Король сам ганяється за своїми втікачками! — підтримав його хтось із лордів.

Руен О’Ніл не звернув на це уваги. Він повільно сів, похмуро оглянув присутніх — невже вони думають, що його хвилюють лише загублені кохані Кернунна? Треба розповісти їм усе скоріше, поки вони не розбіглися. Скликати Раду завжди важко. Особливо під час свят.

— Проблема в тому, що вона не втекла. Вона прийняла його корону… прийняла терновий шип… збиралася встромити його собі в серце — ох, ці варварські звичаї Кернунна!.. Вона збиралася назавжди залишитися в чарівному лісі, зі своїм Королем. Але щось пішло не так. І дівчину забрало Прокляття Шляху. Куди — ми намагаємося це з’ясувати. Світів безліч, і вона може бути де завгодно. А зараз ми маємо зібрати делегацію до палацу Лісового Короля, щоб переконати його не порушувати Рівновагу. Йому не можна залишати свій трон. Нехай дочекається дівчину у своєму лісі. Я особисто готовий зайнятися її пошуками. Такий наказ короля Темряви.

— Добре, я готовий іти до Кернунна! — розреготався раптом пожвавілий Темний лорд, який першим висловив невдоволення зборами. Його звали Руфус Серен, і він був рудий та товстий. — У нього чудове ельфійське вино, а його доньки й сестри дивовижно танцюють у туманах чарівного лісу! Готовий взяти з собою синів і кузенів. Наша кавалькада вирушить у дорогу на заході сонця.

Руен О’Ніл коротко кивнув, погоджуючись.

— Але наші проблеми на цьому не закінчуються. Інакше я б не відривався від своїх справ… і не відривав вас. Прокляття, яке причепилося до дівчини — воно незнімне. Це велике випробування для неї. Як магістр Темних Мистецтв, я навчений справлятися з наслідками подібного. Дівчина, імовірно, у паніці й розгублена, не розуміючи, що з нею відбувається.

— Але як могли не помітити в Прикордонні сплеск такої сили. Адже вона змогла самотужки перейти межу між світами? — здивувався хтось із лордів. — Як накладення Прокляття такого рівня залишилося непоміченим?

— Неважливо, хто винен і чому це все сталося. Важливо — знайти дочку мірошника й допомогти їй. Раптом вона сама наклала на себе таке сильне Прокляття? Тільки цим можна пояснити, що ми не помітили сплеск чарів. Такій силі не можна залишатися без нагляду, адже ніхто не знає, в чиї очі ця дівчина подивиться завтра і кого прокляне.

— Вона буде покарана?

— Ні, — різко відповів сид, — її будуть вчити! І я особисто подбаю про це. Якщо, звичайно, вона не відьма… Тоді доручимо її піклуванню Кейлік Бхір.

Після цих слів Зимова відьма низько вклонилася лорду Опівночі. В неї давно не було учениць, і вона навіть була б щаслива такій нагоді.