Розділ 3

Нечутно ступає по осінньому килиму бранка мрій і туманних видінь — хто вона й звідки, куди й навіщо йде вона в зеленому, як травневе листя, плащі?.. Всі питання попелом сивим ляжуть у вицвілі трави стародавньої хащі, листям спливуть проточною водою. Старим дубам і в'язам, згубному ялиннику, що розкинувся на тому боці пагорба — їм байдуже, хто йде зараз назустріч своїй долі. Дерева чекають, коли пролиється на мохи червона цілюща кров, щоб дати їм сили, дати їм соки... Дерева стогнуть у темряві, ловлять розлогими гілками холодні вітри, дерева звуть свого повелителя.

...Поспішай, Лісовий Король! Ось іде твоя Осіння Королева! Поспішай, Лісовий Король — її очі горять у передчутті твоїх згубних пестощів, її губи чекають отруйних поцілунків, її лоно прагне стати початком всього.

Колесо Рівноваги котиться небом... І та, що запалить багаття Бельтайна, та, яка поведе до танцю смертних дівчат прекрасну травневу повелительку — йде вона осіннім лісом, гордо скинувши голову! Не страшно їй, не холодно... Чекає вона на зустріч з тобою!

Біди та Прокляття кружляють біля неї, туманними зміями обплітають плечі, але ніби не відчуває вона дотик цієї липкої павутини. Чи звикла до темного сусідства?..

Та, чиєму слову стануть підвладні ці прокляті хащі — йде до тебе! Та, що помре і воскресне у цих лісах — йде за тобою!

...Напийся вологим повітрям боліт, зірви червону гіркоту брусниці, зачаруй ягоди, заморозь їх своїм диханням, оберни в срібло поглядом — і подаруй рубінове намисто своїй повелительці. Прийме вона його, і криваві сльози цівками стечуть білосніжними щоками — прощатися їй слід зі своїм життям серед людей, прощатися з літом і яскравим сонцем, прощатися з душею настав час...

І немає шляху назад.

Але знає Осіння Королева — подаруєш ти їй те, що дорожче за всі скарби смертних королів та імператорів. Адже з чим може зрівнятися вічне життя серед туманів вересових Пагорбів? З чим може зрівнятися нескінченний дикий танець на зламі часів та світів?

З чим може зрівнятися кохання Лісового Короля?

Хто плаче кров'ю — той довів свої почуття.

Той зробив свій вибір.

І Шлях йому відтепер — в усипаний засохлими квітами терновий кущ, шлях йому відтепер — в багаття Самайна, в примарний серпанок, що тремтить над озерами...

Чи довго ти чекав на неї? Чи довго шукав її серед смертних? Пси твої вили, летячи по осінньому небу Диким Полюванням, пси твої шукали слід її у всіх світах та часах. Пси твоїми століттями поверталися ні з чим. Виблискували червоні іскри в їхніх очах, сріблилася в місячному світлі їхня шерсть, і клубочилися сизі хмари зграєю проклятих птахів.

Йде по килиму осіннього листя та, що прийме в себе морок і холод Лісового Короля. Медовою патокою, бурштином ллється її волосся, бірюза у її погляді... Кров на її щоках.

Зустрічай свою Королеву!

Втрачай її вранці, коли стихне виття диких гончаків.

Втрачай її — адже відведе її далі Прокляття Шляху. І лише приборкавши свою темряву, зможе вона знайти дорогу назад.

Дорогу до тебе.