Розділ 2

Осіннім Полюванням у піднебессі, листопадом — зі скель та в прірву... прийду в новий світ блідим маренням за вікнами. А там, за ними — нічний злам Самайна. У такі дні холод і темрява панують наді мною, і тумани кружляють зграєю сірих птахів, а на перехресті світів я стою на скелястій вершині. Навколо мене — серпанок тієї осені, в яку мені більше не повернутися.

Бачу в туманному серпанку тебе, Лісовий Король... тебе, чиє ім'я — Кернун — гіркотою соснових смол осідає на губах. Тебе, чиє ім'я звучить у співі ранкових птахів та шелесті трав.

Тебе, що зустрів мене на порозі чарівного світу вічної осені.

Ти — сутінки, що чорним клубком горнуться в кутку дерев'яного зрубу, ти — вітер, який подарує мені крила. Ти — той, заради кого мені доведеться відмовитись від танців у чорному осінньому небі.

Але хіба потрібна тобі клята Тінь? Чи потрібна та, за чиєю спиною плащем стелиться Самайн, в чиїх очах горять чаклунські багаття, в чиєму волоссі заплуталася павутина і сухі соснові голки... та, чиє обличчя скувало інеєм, ніби дивні візерунки малювала рука передзимня... Я з'явилася звідти, де таємничі чорні хащі приховують сліди трипалих лап, звідти, де в зеленому сутінку ялин стогнуть привиди інших часів і народів... звідти, де старий млин у туманах біліє, де річкові діви плетуть вінки з білих лілій... Немає меж між тим, що було, і тим, що буде.

І летить місячними стежками Осіннє Полювання, і виють пси над твоїм домом, ощирені їхні морди, крапле в трави отруйна слина, і тліють, розсипаються трави попелом... і вітер несе цей пил у твій завтрашній день, щоб подарувати тобі минуле.

Летять і листя — багряні, в плямах засохлої крові, сухі і ламкі, жовтувато-охряні, яскраво-мідні... летять вони до скелі, засипають мене, золотисто-червоним серпанком здаються в сизій напівтемряві. І бачиться мені, що там, де ти чекаєш на мене — ти, який готовий прийняти мою Темряву — завжди яскраво і сонячно, і немає мороку, і лише бурштинове світло ллється з небес.

Чуєш — виття?

Це я йду за тобою.

По болотах і драговині, по брусниці, що кров'ю сяє в темній зелені мохів, по стежках, що повзуть серед валунів чорного лісу.

Це — я.

Я — відлуння зимової студені та пронизливого вітру, від якого холоне кров. Зігрій мене грогом, зігрій мене хлібом... відваром із диких лісових трав... чаєм із суниці та липи. Не дозволь мені знову йти до зламу часів. Не дозволь мені ступати на стежку, що веде до зграї диких псів... Не дозволь.

Дай мені тепло сонячних днів, свіжість весняного вітру та насолоду ожинового вина. Дай випити твоє кохання. І потонути у ньому.

Я так втомилася летіти за Тінями в сизу імлу осінніх ночей. Так втомилася ковзати місячним променем за твоїми вікнами... втомилася гукати тебе.

Втомилася чекати.

Осіннє Полювання почалося.

Ти де?

Нехай не знайду я шлях назад, але цей осінній світ став мені дорогий. Хочу залишитися навіки серед згубного ялинника, в обіймах Лісового Короля.

...Я йду лісом, і вітер співає мені — у його піснях холод і збентеження, в них дзвіночки, нічні хмари, дощі та тумани...

Під пагорбом, де верес росте, земля вивернена, наче проповзла величезна змія.

Моторошно. Жаско. Крики сов здаються тужливо-настирливими.

Крок.

Другий.

Шелест листя під ногами.

Свист вітру в кронах старих модрин.

Хрускіт... Камінь?.. Череп... Якогось дрібного звіра, може, ласки чи тхора.

Гидливо дивлюся під ноги, щоб знову нікуди не вступити. Ліхтар у руці тремтить, світло його хитко коливається в туманному мареві, танцює по стовбурах, створює химерні тіні... Звичайно, це лише тінь від ліхтаря ощирилася на схилі пагорба, біля колючої ожини... а чорні ягоди її надають цій тіні обрисів.

А ось я... я все віддала б за їхній мертвий спокій, за вічність, проведену в туманах осінньої країни мрій. Вічна золота осінь, прикрашена багрянцем листя, вічний дощ та вічний сірий серпанок над річкою... чарівний місточок, перекинутий на інший берег. А вода в тій річці — червона, ніби кров... У передзимові часи вона підмерзає, береться рожевою скоринкою льоду, і дивним візерунком в'ється по ньому розсип рубінових ягід брусниці. Як намистини мертвої нареченої.

Я бачила це все у снах, колись давно, коли ще жила на своєму млині. І цей сон був такий яскравий — ніби журавлина на білому снігу.

Чарсвіт, з його туманними зміями, що повзли у верхній світ, відчинився назустріч мені, і з Пагорба випливли чорні Тіні.

Страшно.

Моторошно.

Серце майже не б'ється.

Але стою, не схиливши голови, міцно тримаючи ліхтар. Дивлюся в зелені очі воротарів.

Чекаю на їх рішення.

Мене привела неминучість. Осіння пісня вітру та ніч. Мене привели сни на межі між навою та реальністю.

Мене привело моє Прокляття.

Біда, що ллється в крові чорною отрутою, спалюючи вени.