Розділ 1

Мій шлях до Безодні починався від старого млина Порубіжжя — він ховається за вересовим пагорбом, що відкриває шлях до інших світів, але заборонено ступати на дорогу мінливих мрій. 

Закрутять вихори лихоліття, викинуть посеред нескінченного моря трав — безмежного, полинного... не знайдеш шляху назад. Небезпечно чекати Самайна, осінь чорну, але не боюся я чарів проклятої осені, бо тільки вони мені й допоможуть.

... Від матері я чула, що в смарагдових туманах, що звиваються в ярах біля пагорба, ховається дорога до столиці Порубіжжя... Темне королівство могутнє і величне, в ньому правлять зарозумілі та прекрасні лорди, які володіють найвищою магією. Їхні палаци розкішні, їхні сади потопають у солодких пахощах небачених квітів, їхнє фейрське чарівне вино дарує мрії та примарні сни. Але головне — там є чаклуни, що здатні навчити, як з Бідами впоратися. Біда, Лихо, Знегода, Недоля — і ще безліч імен в мого Прокляття.

Втім, у столиці Порубіжжя Прокляття не вважаються Бідами.

...А в селищі нашому люди стороною обходять мій дім, кажучи, що живе біля вересового пагорба проклята відьма, що чорти та бісиці, духи смерті та мертвяки злітаються безмісячними ночами до млинового колеса... що донька старости, яка того року потонула у річці нашій, була платою водяному, що я — відьма проклята — її зачарувала та й на дно мулисте відправила.

І йти з млина мені потрібно не тільки тому, що навчатися я темним наукам хочу... але щоб життя своє врятувати. Нашепотів мені вітер, що скоро прийдуть люди до пагорба — із запаленими смолоскипами, з трунком в крові та з прокльонами на вустах, з ненавистю та люттю у поглядах... і будуть ті люди страшніші за диких звірів, коли увірвуться до мого дому.

Іти треба.

...Чорний вир з білими лілеями, очерети та осока, темний осичняк за вересняком та жовтими хмарами дроку... та вузька стрічка стежки, що в’ється між ярами з ліщиною. Звідти піднімається туман — лілово-рожевий через квітучий медоносний верес, він здається зітканим з мрій і видінь примарної країни, де живе чаклунство.

Моє Прокляття, моя Біда — Прокляття Шляху.

Хто і коли обдарував мене їм? Воно дісталося мені у спадок від небалакучого і похмурого батька? Чи увійшло до моєї крові з материнським молоком? Я погано пам’ятаю її, ту жінку, яка вчила мене співати й вишивати... і потай від батька — заклинанням, кажучи, що в  її роду всі жінки — відьми. І що я маю мовчати про це.

Ніколи. Нікому. Нізащо. Не можна. Говорити.

...Пам’ятаю, що в неї були сині очі та тонкі бліді губи. Пам’ятаю золоту косу, яка тонкою змією сповзала по тендітному плечу. Пам’ятаю запах медуниці та бруслини, вовчих ягід та полину.

Батько ніколи не розповідав, куди вона зникла. Вмерла? Чи... пішла у пошуках свого Шляху? Чи за своїм Лихом пішла? Я не тримаю на неї зла — адже я знаю цей чаклунський поклик, що йде з туманного мороку, що тремтить над чагарниками вересу. Я знаю, як це — чинити опір цьому поклику...

І я теж пройду свій Шлях — тільки ось знайти б його серед переплетення трав.

А зараз мені потрібно послухати казку вересу може, він підкаже мені, куди йти?

...У давнину, ще до виникнення Темного королівства, коли на півночі жили інисті велетні, в глибинах гір — маленькі потворні ковалі цверги, а в тінистих гаях водили колесо прекрасні спокусниці феї, правив у наших краях один король. Ім’я його давно забуте, чи згинуло воно в тумані часів, попелом обсипалося на кургани, піском пішло в торф’яні болота, і залишилася серед людей лише пам’ять про його вірну дружину, яка чекала на свого чоловіка у високій вежі старовинного королівського замку. Був він побудований посеред пустки ще чарівним народцем, з яким смертні раніше жили у мирі, під чаклунськими зеленими прапорами йшли в бій ватажки кланів, і нерідко бували весілля між людьми та їхніми добрими сусідами. Замок цей був зведений для оборони і грізно височів на вершині скелі, в яку вгризався хвилями сивий океан. Неприступним здавався замок, викликав захоплення одним своїм виглядом.

Але нещадний час до всього в світі — навіть гори стають пустелею, моря висихають, а на місці пусток з’являються високі пагорби. І зараз лише руїни темніють на скелястому березі, де жив колись король, тонуть зруйновані вежі в димному мареві, лілово-рожевому у світлі сонця, що сідає за обрій.

Верес — чарівна медоносна квітка, що виросла зі сльозинки нещасної королеви, яка багато сотень років тому оплакала свого загиблого коханого. З того часу покриває він гірські схили нашої країни, її пустки та торф’яні болота, її лісові галявини. Можна зустріти його в сосняку, на вирубках, на узліссях і поряд із болотами. Зарості його — вересовища дикі — зберігають дороги між світами з того часу, як порушено було договір між чарівним народцем і людьми, які живуть у гірських долинах. Смертним заборонено тепер пускатися в дорогу до чарсвіту — і лише рідкісні щасливці удостоюються цієї честі.

... Якими тільки іменами не обдарували верес люди — багно, червона трава, боровиця і рискун, вересень і горовиця, гречка і зеленіця, чабер і побрусничник... Але як би не звався він, квітки його, схожі на дзвіночки, кожен пізнає, а мед його з пізнього збору гірчить злегка — напевно, тому й кажуть, що схожий він на пізнє осіннє кохання.

Щойно сходить сніг, як тут же проступають зелені пагони, а до цвітіння мчить за вітром терпкий медовий аромат, тягне мандрівників до чарівних Пагорбів. Кажуть — варто побачити галявину, що переливається чарівною веселкою, і застигне людина від захоплення в густій хмарі медоносів, серед гудіння бджіл. Якщо пощастить, то зустріне він бджолину королеву — золотистим маренням пливе вона між гілочок, патокою медової стікають її коси, очі — бурштин і смола соснова, сукня з парчі прикрашена перлами та смарагдами, вишита срібною ниткою, і довгий шлейф травою стелиться. Прекрасна вона, як сто земних королев, а поцілунки її дарують вічне забуття та щастя.