Частина 7. Просто частина сьома.

Нарешті настав той день якого ми чекали всім офісом. На десяту була назначена зустріч, співробітники по місцях і при параді. Олег сам не свій, хоча й на людях цього не показував.

Ближче до назначеного часу я пішла до конференц-зали все підготувати. На відміну від свого керівника, майбутнього партнера компанії я ніколи не бачила, знала про нього тільки, що той чоловічої статі. І що від нього очікувати я також не знала. Але повністю довіряла куму і його професіоналізму.

Без двох хвилин десять в коридорі почулися кроки і чоловічі голоси. В принципі, на першій частині заходу повинні були бути присутні тільки керівники і їх помічники, для обговорення і уточнення всіх деталей.

Двері відчинилися, я начепила на обличчя саму привітну посмішку і приготувалася до знайомства. Ну що сказати, знайомство вдалося на всі сто. Для тих хто ще не здогадався, відкриваю велику таємницю: поряд з Олегом стояв Сергій. Позаду них маячив ще один чоловік, обличчя якого я не бачила (мабуть, помічник), але наразі це було неважливо.

Посмішка сповзла з мого лиця, та я швидко прийшла до тями. Особисте і роботу краще не кидати до однієї купи.

- А от і моя помічниця Валерія Олександрівна, про яку я тобі розповідав. Навіть не знаю що б я без неї робив.

- Валерія, це Котовський Сергій Сергійович, наш новий діловий партнер. А також його помічник Максим Богданович. Ну що ж, почнемо.

Дякувати долі далі був насичений робочий процес і я трохи відволіклася. Хоча не могла не помітити тих поглядів, що кидав на мене Сергій. Що було дивно і його заступник (який відразу запропонував звертатися до нього просто Максим) теж досить часто не відводив очей. Я не знала, що і думати.

Версія про те, що він у курсі про нас з Сергієм, відпадала відразу. Було зрозуміло, що мій колишній не знав кого зустріне у цьому офісі. Як на мене, то це стало для нього такою самою несподіванкою.

Мабуть, просто придивляється до нової людини, з якою йому потрібно буде довго і плідно працювати? Ну що ж, все можливо.

“Я подумаю про це пізніше” –  таке рішення було самим вірним, бо відволікатися від роботи під час такої важливої зустрічі, то погана прикмета.

Через дві години, обговоривши всі можливі нюанси, ми вирішили перепочити і пообідати.

І поки Олег з Максимом щось захоплено обговорювали, до мене підійшов Сергій.

- Ну, привіт, принцесо. Не очікував тебе тут побачити.

- Будь ласка, дотримуйтесь офіційного тону, Сергій Сергійович.

- І не називай мене так, то все в минулому (я понизила голос до шепоту).

Справа в тому, що коли ми зустрічалися, то інакше як принцеса Сергій мене не називав. І, якби не останні події, то мені було б навіть приємно, що він не забув. Але зараз будь-яка чоловіча увага викликала  у мене роздратування.

- Ну, так чи інакше, Валерія Олександрівна (він зробив наголос), нам прийдеться часто бачитися і спілкуватися у стінах цього приміщення.

- Лер, ну правда, ти чого, щось сталося? (тут уже він понизив тон розмови до мінімального)

Сергій роздивлявся мене, неначе вперше бачив, намагаючись знайти щось, що могло так змінити моє сталення до нього. А потім його погляд зупинився на моїх руках, точніше на відсутності одного дуже відомого аксесуара і все стало на свої місця.

- Ти що..  - він виразно указав очима вниз

- Так, ми розлучилися. І я не хочу це обговорювати. Особливо з тобою.

Мене врятувало те, що привезли обід. Атмосфера за столом була приємною і дружньою. Макс виявився просто таки супер цікавим співрозмовником і не давав мені засумувати ні на хвилину.

Далі все йшло більш-менш за сценарієм. Прийшли юристи і бухгалтера. Оформлювалися документи.

Потім секретарка Олега зібрала весь офіс, була офіційна промова, урочисте відкриття шампанського і фуршет.

 Ну скажіть мені, які наймані працівники не будуть раді можливості скоротити робочий день і відпочити за рахунок керівництва? Правильно, ніякі. От і наш колектив не залишився осторонь і активно святкував.

Я пробула на святі годину як годиться, старанно уникаючи товариства Сергія. Добре, що Максим майже не відходив від мене розповідаючи анекдоти і цікаві історії із життя. Мені давно не було так легко і весело. До того ж він був дуже привабливим чоловіком. Високий, чорнявий, з гарною статурою і глибокими синіми очима. На нього задивлялася вся жіноча половина нашої дружньої команди (навіть та, яка була офіційна вже недоступна).

І раніше, той факт, що такий чоловік не обділив мене увагою, дуже потішив би мою внутрішню натуру. А кому б така увага була б зайвою?

- Слухай, ну ти кадр, Максим Богданович! Мені дійсно надзвичайно приємно проводити з тобою час. Але я правда дуже, дуже втомилася за цей тиждень. Тому, вибач, маю з тобою попрощатися до понеділка. Бажаю гарно відпочити на вихідних!

Я хотіла вже уходити, коли мій новий колега обережно взяв мене за руку.

- Давай підвезу? У мене все одно є ще справи на сьогодні, так що буду радий надати тобі таку невеличку послугу.

По всім законам жанру, зараз я повинна була б довго відмовлятися і зашарітися. Але ні сил, ні бажання на це не було і тому я з радістю пристала на його пропозицію.

- Ну якщо тебе це не дуже обтяжить, то було б просто чудово.

- Взагалі не питання – Максим посміхався

- Тоді мені треба буквально п'ять хвилин зібрати свої речі і попрощатися з Олегом.

- Добре, чекаю на тебе внизу. Поки машину прогрію.

Я підійшла до кума попрощатися.

- Олежик, я додому, добре?

- Так, звичайно, Лєр. Тобі викликати таксі?

- Дякую, не треба. Максим визвався доставити мене в цілості та безпеці. І може, навіть, без посягань на мою дівочу честь.

Ми розсміялися.

- Набери мене як будеш вдома. Або Машку.