Частина четверта. Що робити і хто винен? Ось у чому питання.

Я була здивована. Ні, навіть не так: ДУЖЕ ЗДИВОВАНА.

І відразу виникла ціла купа запитань.

Наприклад, де він взяв мій номер телефону?

Або з якою ціллю він написав?

І найголовніше: що буде, якщо я відповім?

А відповісти дуже хотілося. Рішення прийняте вчора не рубити з плеча і обдумати все зранку на свіжу голову втішних результатів не принесло. Я з гіркотою усвідомлювала, що на мене чекає розлучення, наші відносини з Віталієм уже не врятувати, бо рятувати там не було чого з самого початку. Зустріч з Сергієм просто нагадала мені яких самих відносин я хотіла  і які вони могли бути з чоловіком якого по-справжньому кохаєш.

Але чи готова я була повертатися в минуле? І починати нові стосунки тільки но закінчивши старі.

Так, все, стоп. А то так і до депресії недалеко. Буду вирішувати всі питання поступово.

І в першу чергу мені дуже сильно треба одужати до понеділка. Бо робота сама себе не зробить. Я була заступником керівника невеличкої будівельної компанії, замінити мене було просто ніким.

Самим кумедним було те, що спочатку на цю посаду претендувала Маша, моя подруга. Це вона пройшла там стажування і навіть встигла попрацювати десь з пів року. Але потім виявилося що керівник компанії не менш жаданий ніж робота мрії. В результаті було пишне весілля і скора звістка про вагітність. А оскільки на носі був важливий проєкт, то подруга слізно попросила мене тимчасово попрацювати, поки на це місце когось не знайдуть.

Ага, тимчасово. Звичайно, прийшлося дуже багато чого вчити та пізнавати (як от, наприклад, англійську мову, яку я всією душею незлюбила), але воно було того варте. Да і с Олегом (чоловіком моєї любої куми) ми дуже швидко знайшли спільну мову.

Зараз же компанія виходила на інший рівень, повинен був приїхати якийсь новий партнер і всі були страшенно зайняті підготовкою, робота кипіла, а я хіба що не ночувала в офісі.

Виходячи з кімнати, зрозуміла що Віталія немає вдома. Це було на краще. Раніше, я б уже дзвонила дізнатися де він, а зараз мені потрібен був душевний спокій, так що я була йому дуже вдячна за відсутність.

Займаючись домашніми справами та паралельно приймаючи цілу купу ліків, я все аналізувала наші минулі стосунки з Сергієм. Щиро сподіваюся, що не накручую себе просто так. Зрозуміло, що написав він не тільки тому що переживав за колишню однокласницю. Хоча..хто цих чоловіків розбере?

Наприклад, коли ми познайомилися з Віталіком на другому курсі інституту (він до нас перевівся з іншого навчального закладу), він був такий веселий, позитивний, легкий на підйом. Студентське життя, сумісні тяготи здачі сесій і спільні інтереси досить швидко нас зблизили. Вже на третьому курсі ми почали жити разом. Моя мама була не дуже задоволена таким вибором, але у відносини не лізла (не беручи до уваги момент з весіллям).

А потім..потім виявилося що гуляти, розважатися, навіть вчитися разом, це зовсім не те ж саме що проживати під одним дахом. Я була взагалі до цього не готова. Чужі звички, характер і постійна присутність – це вам не прогулянки, коли ти сама вирішуєш де, коли і як ви будете разом. А коли мама через пару місяців заявила, що хоче переїхати жити в наш дачний будиночок на іншому кінці міста, то взагалі стало для мене справжньою несподіванкою.

Доросле життя виявилося не таким веселим як здавалося. Робота, побут, відносини, інститут. Все злилося в один нескінченний калейдоскоп справ, які терміново треба було вирішувати.

Але на фоні всього цього мене не покидала моя мрія про велику сім'ю, про доньку або синочка. Я думала, що з часом все устаканиться і це питання знову вийде на перший план. Але щось пішло не так.

Віталій не дуже рвався мені допомагати, гуляти десь з друзями або грати на ноуті в ігри було набагато цікавіше. Спочатку я все списувала на те, що ми ще дуже молоді і коли ж ще відпочивати, як не в юності? Але йшов час, диплом був отриманий, я стабільно працювала і навіть навчилася оплачувати комунальні платежі та закупати продукти так щоб грошей вистачало до зарплати. Але нічого не змінювалося. Нічого крім обручки на пальці (яку, до речі, презентувала моя мама як подарунок нам на весілля), хоча чоловік свою не носив, аргументуючи це тим, що йому незручно, важко звикнути до цього і тому подібне.

І тепер, згадуючи наші шкільні відносини с Сергієм, я задумалась: а чи не наступлю я ще раз на одні й ті ж самі граблі? Чи не вийде так, що сумісне життя з Сергієм перетвориться на такий самий кошмар?

По суті, я знала того сімнадцятирічного хлопця, який палко мене кохав. Але чи сподобається мені той дорослий чоловік, який вчора так ніжно на мене дивився?

На це питання відповіді у мене не було. Принаймні, зараз так точно.