Частина третя. Той самий момент коли явно розумієш, що тебе занесло кудись не туди. Але поки не знаєшь, що з цим робити.

- Де ти була? Я тебе питаю, де тебе носило, га? Ще й слухавки не береш! Тебе дві години не було! А де мої пиво і чіпси? Тільки не кажи, що ти забула.

Чесно кажучи, я була така втомлена і морально, і фізично (на роботі видався дуже насичений тиждень), що не спромоглася щось йому відповісти.

Натомість спокійно роздяглася і пішла на кухню пити ліки.

Віталік йшов слідом виказуючи мені все своє незадоволення: і про те, що я його не ціную, і про мою маму, і про зовнішність.

А я мовчки дивилася на нього і думала: а як взагалі я до цього дійшла?

Як так вийшло, що я стала дружиною цієї людини?

А найголовніше, чому саме зараз я почала це розуміти.

Відповідь прийшла сама собою: Сергій.

Можна брехати кому завгодно, але тільки не собі. Я ясно розуміла, що саме зустріч з моїм першим коханням так сильно повернула вектор моїх думок.

Зараз наче зі сторони дивилася на всі свої відносини з чоловіком і не могла зрозуміти чому тоді вирішила, що наша студентська романтика то щось високе і довговічне?

Нарешті  потік образ і обурень у Віталіка скінчився. Він стояв і пильно дивився на мене, скоріш за все очікуючи відповіді на свій монолог.

Це все було не вперше і він звик, що я завжди вибачалась, намагалась загладити конфлікт. Бо вважала, що у нас сім’я, у нас кохання, бо ніякі дрібні розбіжності не варті гармонії у наших відносинах.

Але не зараз. Сьогодні відбулося щось, чого я ще до кінця не зрозуміла. Але, обертаючись назад, тепер то я знала, що то був початок кінця.

- Все, досить. Я втомилася і іду спати. В мамину кімнату.

Чоловік так обурився, що навіть не знайшовся що сказати.

І поки він збирався з думками, щоб закатити мені другу частину цього концерту я закрила двері на ключ і провалилася в глибокий сон.

Ранок розпочався з головного болю. Взагалі то я не фанат алкоголю, але тут було таке відчуття, що вчора я як мінімум святкувала Новий Рік.

Термометр показував невтішні 38,7. А ось телефон, навпаки, здивував.

Тому що на екрані висвічувалися два повідомлення на вайбер.

Перше було від моєї найкращої подруги Маші:

''Агов, сонечко! Я звичайно розумію, що у тебе вихідний і все таке, але чи не пора прокидатися? Ти час взагалі бачила? Тут дехто дуже чекає в гості на тьотю Леру” і далі йшла ціла купа смайликів.

Блін, як я могла забути? Обіцяла ж приїхати сьогодні в гості до своїх хрестників.

Мимоволі гірко посміхнулася. І знову іронія долі.

Я, яка все життя мріяла про велику сім'ю, йду непогано так вверх карьерними сходами.

А Машка, яка ще з першого курсу інституту (а саме там ми й познайомилися) наполегливо вчилася, вивчала іноземні мови і активно шукала стажування, першою вийшла заміж.

Ні, я була дуже рада за подругу, була дружкою на її весіллі, а потім і хрещеною мамою для її первістка Вовчика. Через рік вона народила Алісу і я твердо пообіцяла стати для неї самою казковою хрещеною феєю (хоча вже й неофіційно).

Мабуть, і правда у долі на нас завжди свої плани.

Я відписалася з вибаченнями, що захворіла. Натомість отримала побажання одужувати  з обов'язковим віддзвоном ввечері.

Друге повідомлення було з незнайомого номеру. Відкриваючи його серце чогось закалатало і стиснулось.

“Привіт! Як ти себе почуваєш? Сергій”