Частина друга. Дуже лірична і самокритична. Поки що без хєппі енда, але все буде по класиці, так що чекайте.

-  Лера?

 Він явно також не очікував ТАКОЇ зустрічі та судячи з усього перебував трохи в шоковому стані, але напрочуд швидко взяв себе в руки.

 - Привіт, Сергію!

Ото дива! Стільки років не бачились, а серце все одно йокнуло. Правду ж кажуть, що перше кохання не забудеш.

- Що ти тут робиш, якісь справи? Чи до мами в гості приїхала?

Він сипав питаннями, а я навіть не знала, що відповісти. Ну не зізнаватися же ж що у свої 23 я досі живу з мамою.

- Так, так у гості.

Я вже хотіла скоріше утікти, бо прямо таки відчувала що зараз гепнусь прямо тут. Почувала я себе дедалі гірше і, як на зло, він це помітив.

- У тебе все добре, ти не захворіла?

Блін, ну от навіщо? Навіщо ти теребиш старі рани?

І тут я зрозуміла у чому справа. Просто я вже забула як це. Як це, коли чоловік про тебе піклується, питає як у тебе справи і дивиться на тебе такими очима.

- Да так, трохи прихворіла, от біжу в аптеку. Ну рада була побачитися.

Так, згодна, це була ганебна спроба втекти. Від нього чи від себе, про це я подумаю пізніше.

- Стій!

Він взяв мене за руку. На відміну від моїх його руки були теплі, майже гарячі.

А я, ну шо я? Стояла, наче током вдарена, і вже походу нікуди не спішила. От вам і заміжня, називається.

- А чому ти сама йдеш до аптеки? Чоловік, що не може сходити?

Слово чоловік він виплюнув з такою ненавистю, ніби знав його особисто і дуже давно.

- Да, він просто зайнятий.. (не казати ж йому усю правду? Ганьбитися остаточно якось зовсім не хотілося)

- Стривай, а звідкіля ти знаєш, що я заміжня?

Сергій трохи завагався з відповіддю.

- Я був на зустрічі випускників. Так, нічого офіційного. Просто декілька людей з нашого класу.

От про тебе і розповіли. Ну що ж вітаю із заміжжям, ти ж так цього хотіла.

Так-так, з такими привітаннями, прозвучало як прокльон.

І про зустріч я звичайно знала. І дуже хотіла туди піти, але не змогла. Віталік йти категорично відмовився, мовляв, що я там буду робити, я там нікого не знаю ну і все таке.

А якби я пішла сама, то там би образ було б щонайменше на рік.

І так, я хотіла заміж. Ще зі школи у мене була рожева мрія про білу сукню, свій дім і діток. Ну що тут поганого? Кожен хоче свого. Я хотіла простого сімейного щастя.

Хотіла? Отримай і постав галочку!

Весілля в нас не було, бо Віталік тоді запропонував не витрачати гроші, по типу ми й так бідні студенти (справа була на 4 курсі інститута), на носі був диплом. Не було сукні і фати, не було криків ”Гірко”, не було навіть гостей. Да і весілля то відбулося тільки завдяки моїй мамі, у якої ми весь час і жили. Вона тоді поставила ультиматум: або женіться, або геть з моєї квартири.

От вам і мрії збуваються.

- Красно дякую! - відповіла я трохи зла. А тому, що сіллю на рани, воно якось боляче.

- Ну, а ти як, став великим начальником?

А ось на тобі, я теж так вмію, по самому болючому.

- Так, став. Правда, на відміну від тебе, сімейне життя у мене якось не задалося. В цьому році розлучився. Ну як то кажуть, везе в чомусь одному, або в роботі, або в коханні.

Саме тому ми і розійшлися. Після закінчення школи Сергій захотів вступати в інститут у Польщі та хотів щоб я поїхала з ним. А я.. ну шо, дурепа мала напевно була. Не хотіла покидати маму одну (хоча вона мене і відмовляла), боялася їхати в чужу країну.

І відпустила його. Ну як відпустила, просто сказала, що якщо карьера для нього важливіша за мене, то хай собі преться під три чорти. Так, дуже розумний вчинок, згодна. Ну, у свій захист можу тільки сказати що в 17 років емоції й почуття не поступаються місцем здоровому глузду.

- Слухай, а пішли десь кави поп’ємо чи чаю? Ти он геть змерзла.

Він посміхнувся і надягнув мені на голову шапку (коли тільки встиг підняти?), прямо як тоді, раніше, коли ми..

- Ой, ні, ні, дякую! (ну правда, цього ще тільки мені не вистачало)

- Я ж заражу тебе. І взагалі на мене вдома чоловік чекає..(от дурна, ну навіщо, навіщо я ляпнула про чоловіка?)

- Тобто, він вдома? А ти сама, взимку, ввечері йдеш до аптеки?

Він хотів іще щось сказати, але вчасно ніби отямився і продовжив:

- Вибач, то звісно не моя справа. До аптеки я хоча б тебе можу провести?

Ну як би я відмовилась, то це б виглядало якось зовсім вже дивно. Тому ми пішли разом. Але на зворотному шляху зупинилася недалеко від свого дому.

- Ну, дякую тобі велике, що склав мені компанію, далі я сама.

Сергій дивно на мене поглянув, але змовчав.

- На добраніч, Лєр. Одужуй!

Ніби хотів щось додати, але просто потиснув мою руку і пішов.

Я ще постояла пару хвилин під білосніжною хуртовиною, щоб трохи взяти себе в руки та пішла до під’їзду. Вдома на мене чекав скандал.