-

Я лежу на дивані й задовольняю себе. Спершу — вказівним пальчиком, потім усіма одразу, ніби диригую власним оркестром. Є це особливе відчуття, коли ти вже майже там — у тій самій точці неповернення, — а потім усе вибухає й розливається теплим струмом по тілу. Звісно, потрібно добре знати те саме м-місце — місце найвищого задоволення.

Взагалі-то я мультіоргазмічна. Одного разу мені замало. Мінімум — три, а краще п’ять. А потім ще. І ще. Зупинитися складно — майже непристойно складно. Це відчуття робить мене найщасливішою версією себе: мовчазною, зосередженою й абсолютно чесною.

На передньому плані — я. Моє тіло і мої думки, які на диво вміють не заважати. На другому — телевізор. Цього разу якийсь кримінальний фільм на Netflix: убивства, інтриги, чужі проблеми. Іронія в тому, що поки хтось там шукає вбивцю, я займаюся значно важливішою справою. Боже, як же це приємно. Ніхто не задовольнить мене краще, ніж я сама. Пальці знову й знову тягнуться туди — ніби знають дорогу краще за будь-яку навігацію.

Я все роблю сама: їм сама, сплю сама, гуляю сама, і — так — задовольняю себе сама. Іноді здається, що від такої самодостатності можна трохи з’їхати з глузду. Але, якщо вже чесно, я роблю це не щодня. Зате якщо роблю — то на совість. Бо є речі, в яких я собі не зраджую. Навіть коли поруч нікого немає.

Стук у двері.

— Хто там?

Я підхоплююся й, мов кішка, підкрадаюся до дверей. Заглядаю у вічко. Нікого.

— Що за дурниця, — шепочу я. — Невже хтось вирішив зі мною погратися? Вирвати з дивану, з моментів щастя, між іншим.

Ледь відходжу від дверей — знову стук. Цього разу я відкриваю швидко. Переді мною — молоде обличчя, посильний. Він мовчки тицяє мені в руки пакет і блискавично зникає.

— Що за люди пішли, — думаю я. — Навіть здивуватися не встигаєш.

Розгортаю пакет. Усередині — сукня. Гарна. Ніжно-рожевого кольору, майже невинна.

— Від кого? — миготить думка. — Хм… невже від нього?

Я замислююся. Днями я зареєструвалася на одному сайті знайомств. Познайомилася там із симпатичним чоловіком. Ми бачилися лише раз. І ось — сукня.

Я усміхаюся й повільно киваю головою.

— Ммм… як мило.

У горлі раптом пересихає. Я випиваю склянку води, облизую губи.

— Цікаво, які в нього наміри?

Взагалі, ці сайти знайомств — суцільна маячня. Бачили б ви, хто мене лайкав. Тихий жах. Цей — перший і поки єдиний — так, нічого. Виразні очі, легка небритість. Губи могли б бути трішки пухкішими, але загалом зійде.

Я, звісно, не збираюся з ним спати чи заводити стосунки. Мені й так добре. Життя після сорока, між іншим, тільки починається. І мені справді дуже зручно самій. Не треба нікому готувати, прати, питати з обов’язковою інтонацією: «Ну як справи?» Не хочу чоловіка в хаті. Не хочу прати його труси, носки чи сорочки, розкладати його речі й вдавати, що це спільний простір.

Можна просто зустрічатися. Поїхати разом у відпустку. Повечеряти. Посміятися. А потім — роз’їхатися.

Це мій простір. Я тут королева.

Він може хіба що прийти на вечерю. Можливо, залишитися на ніч — якщо я так забажаю.

І сукня…

Сукня, здається, це вже перший натяк, що хтось дуже хоче отримати королівську аудієнцію.

Були в мене стосунки. І що з того?

Жити під одним дахом виявилося напрочуд складно. Постійні сварки, суперечки — хто правий, хто винен, хто кому що не так сказав і хто знову не так подивився. Жінки й чоловіки настільки різні, що завжди хтось мусить підлаштовуватися. Вгадайте хто. Так, я.

Я підлаштовувалася довго. Цілих десять років. А потім мені це банально набридло. Без істерик, без биття посуду і драматичних фіналів. Я просто тихо відступила. Почала жити власним життям: думати про себе, дбати про себе, займатися тим, що мені цікаво. Власне, він сам мене до цього підштовхнув — своєю тотальною відсутністю уваги.

У нас не було сексу вже рік. Цілий рік. Я перестала цікавити його як жінка. І це при тому, що я постійно займалася спортом, добре виглядала — так само, як і зараз. Я завжди була гарненькою: чорні брови, карі очі, довге темне волосся. Худенька фігура, маленькі груди — зате акуратні, мов два яблучка.

Якось він сказав мені:

— Я не можу їсти одні спагеті.

Так, він порівняв мене зі спагеті. Хоча, якщо чесно, я не бачу в цьому нічого поганого. Спагеті — це смачно. Дуже навіть. А ще з ними можна робити безліч варіацій. Достатньо подивитися, скільки страв зі спагеті існує в італійській кухні. Але я, між іншим, була готова їсти його з апетитом майже щодня.

Скажімо, що він — картопля. Ну що ж. Нехай тепер мене їсть хтось інший.

І знаєш що? Це добре. Дуже добре. Більше немає людини, яка систематично принижує мене й методично б’є по самооцінці. Грець із ним. Завдяки цим стосункам я багато чого зрозуміла. Наприклад, що життя в тебе одне — і витрачати його на порожню людину просто злочин. Треба бути з тим, хто тебе цінує. Або взагалі ні з ким. Я навчилася цінувати себе сама. Бо, якщо чесно, це рідкісна розкіш — коли хтось інший робить це за тебе.

Іноді я навіть сумніваюся, чи подобаються мені взагалі чоловіки. Але ні — я не фригідна. Я цілком нормальна. І з лібідо в мене, дякувати, усе чудово. Просто тепер я не спагеті з меню “що є — те й їмо”. Я страва, яку або хочуть, або йдуть голодними.

Щодня я медитую і старанно нагадую собі: треба відгородитися від чоловіків — морально, енергетично, кармічно. Дзен.

Я завела багато кактусів — вони мовчазні, невибагливі й нічого не обіцяють. А ще — цілу армію штучних тюльпанів. Як нагадування про те, що моя краса, на відміну від живих квітів і деяких чоловічих намірів, не в’яне.

Отже, я сідаю на підлогу, схрещую ноги настільки, наскільки дозволяє реальність, закриваю очі й уявляю море.

На тому березі — гора. Поряд зі мною — пальми. Я лежу в шезлонгу. Ноги занурені в теплий пісок. На голові — солом’яний капелюх. У руці — келих холодного просекко. Я глибоко вдихаю, дивлячись на синє, штильне море, яке ні до чого не зобов’язує.