Глава 4. "Я Алекс Мартід, Відьмо...."

Пляшка знову покрутилась — наче нічого й не сталося. Тільки я відчуваю, як усередині все ще тремтить, мов натягнута струна.
Алекс поводиться спокійно, навіть занадто. Він ніби спеціально демонструє, що для нього це просто гра. А от усі інші намагаються не зиркати на нас.

— Ну, гаразд, — видихає Бет, усміхаючись, — тоді... е-е... Олівер! Твоя черга!

Олівер, бідолаха, тягнеться за пляшкою з таким виглядом, ніби його зараз викличуть до дошки. Він крутить, пляшка повільно крутиться, миготять тіні від свічок — і стрілка зупиняється на Джейн.

— Правда чи дія? — питає він.
— Правда, — каже вона, підперши підборіддя рукою.

— Хм... — він на секунду задумується, а потім якось зовсім по-дитячому питає: — Ти коли-небудь когось обманювала, щоб сподобатись?

Джейн засміялася, але відвернула погляд.
— Ну, може... один раз. —
— Один? — вставляє Софі. — Та ти щотижня щось таке робиш.

Всі знову сміються.
Я машинально усміхаюся теж, але десь усередині — порожнеча. Наче сцена, яку дивишся збоку.
Світло тепле, звуки лунають десь у вухах, але я ніби в акваріумі.

Пляшка знову крутиться.
Далі всі сміються, роблять дурнуваті завдання:
Лукас мусить дзвонити комусь із контактів і сказати, що кохає його.
Джейн і Софі змушують Бет станцювати “танець відьми” на кухні під якийсь дурнуватий рингтон.

Стає легше. Трохи веселіше.
Але кожного разу, коли пляшка наближається до мене чи до Алекса — всі ніби завмирають. І вона все одно відхиляється вбік.

Час минає непомітно.
Десь о десятій Олівер позіхає, потирає очі.
— Люди, я, мабуть, побіг. Мене вдома вб’ють, якщо пізно прийду.

— Іди, мисливцю, — каже Алекс, посміхаючись. — Головне — не зустрінь привидів по дорозі.
— Дякую, я вже сьогодні одного бачив. І ледве не помер. —
Всі знову сміються.

Він махає рукою, йде.
Залишає двері відчиненими на мить, туди просочується холод і запах дощу.

Далі ще трохи — Джейн каже, що завтра рано вставати. Лукас, звісно, вирішує проводити її (“щоб не страшно було”).
Бет піднімає руки:
— Все, я здаюсь. Якщо я зараз не ляжу спати — засну прямо на підлозі.

— І як же я без своєї компанії? — театрально каже Алекс.
— Та ти виживеш, — сміється вона.

Бет пішла останньою перед Софі.
Ми залишаємося втрьох.

Софі, звісно, не поспішає. Вона розвалюється на дивані, потягується, дивиться то на мене, то на Алекса.
І я вже знаю цей її погляд — оцінює, прикидає, щось там собі малює в голові.

— Знаєш, Ем, — каже вона, натягуючи куртку, — ти хоч виглядаєш сьогодні не так, ніби тебе хтось змусив сюди прийти.
— Ага, — кажу я сухо, — дякую, що помітила.
— І ще... — вона зупиняється біля дверей, дивиться на Алекса. — Як там було? Гарна відьма, здається, так? — підморгує і зникає за дверима.

Двері клацають.
Тиша.

Я видихаю.
У кімнаті пахне чаєм, воском і дощем із вулиці.
Свічки потріскують.

Він дивиться на мене, трохи всміхається.
— Схоже, залишили нас наодинці, відьмо.

Я закочую очі, але не можу не усміхнутись.
— Не називай мене так.
— А як?
— Просто Емілі.

Він нахиляє голову, задумливо повторює:
— Просто Емілі... Мені подобається. 

***

— Що ж, — сказав він, глянувши на годинник. — Двадцять три п’ятдесят чотири… — коротка пауза. — Давай я проведу тебе, відь… — він спіймав мій погляд, — Емілі.

Я кивнула.
Сама не знаю, навіщо. Можливо, просто щоб не йти сама в порожнечу вулиць.
Можливо, тому що вперше за вечір мені не хотілося ще прощатися.

Він одягнув куртку, я — свій светр, і ми вийшли надвір.

На вулиці пахло нічним повітрям і вологим асфальтом. Ліхтарі світили м’яко, наче крізь марлю. У калюжах відбивалося світло — трохи зелене, трохи бурштинове.
Містечко спало. Тільки десь у центрі ще чулося: “Бу! Ха-ха!”, — луна дитячих голосів, що розходилася по порожніх провулках.

Ми йшли повільно, майже беззвучно.
Його кроки рівні, впевнені. Мої — трохи тихіші, ніби боялася порушити тишу.

— Ти сьогодні мовчала весь вечір, — промовив він несподівано.
— Я завжди мовчу. Взагалі.

Він глянув на мене, вуста смикнулися в посмішці.
— Тобі взагалі було весело?

— Всі там так дурачилися, — пирхнула я.

— Для того свята й зроблені, — відповів спокійно.

Я глянула на нього: світло ліхтаря торкалося його обличчя, вилиці, погляд трохи іронічний, але добрий.
— Ти дивний.

— То ти дивна, — кинув він у відповідь.
І ми обоє розсміялися.

Сміх тихо розчинився в тумані, який почав сповзати з даху будинків, як біла ковдра.

Ми дійшли до центру, пройшли повз старий парк, де гойдалка рипіла сама по собі.
Я подумала, що, мабуть, просто вітер.

Йшли далі.
Ніч уже стишилася, небо — густе, мов чорна тканина з вшитими зорями.
Він ішов трохи попереду, я — за крок позаду, дивилася на його силует. Усе здавалося дивно знайомим.

— Прийшли, — сказав він раптом.

Я зупинилася.
Дивлюся — це мій дім.

І тоді мене ніби струмом пробило.
Я ж йому свою адресу не казала.

— Звідки ти… — почала я, але не встигла.

Він розсміявся.
— У Емілі Брайт адреса не змінилася. І мрія стати психологом, схоже, теж.

Мої зіниці розширилися.
— Хто… хто ти такий?

Він усміхнувся хитро, по-доброму, трохи сумно.
— Не впізнала?

Я нервово похитала головою.

Він нахилився ближче, майже до самого вуха, і тихо прошепотів:
— Так ти свої зізнання пам’ятаєш?

Зізнання…
Я зізнавалася тільки одному хлопцю в житті…
Тому, хто колись поїхав, залишивши мені коротку записку: “Я повернуся, коли ти знову повіриш у диво.”

— А... Це…

— Перед тобою Алекс Мартід, відьмо, — сказав він усміхаючись.