Глава 3." Правда чи Дія? - Дія...."

Я ніколи не любила подібних ігор.
“Пляшка”, “правда чи дія”, “виконай чи заплати” — як завгодно це не назви, суть одна: люди самі добровільно знімають із себе маски. Іноді буквально.
Але сидіти осторонь, коли всі вже сіли в коло, було б надто демонстративно, тож я просто спустилася з дивану на підлогу.
Килим був м’який, пляшка — стара, трохи подряпана, і відблискала зеленкуватим склом у світлі лампи.

Алекс сидів поруч, на відстані витягнутої руки. Розслаблений, але уважний. Погляд — той самий, який бачить більше, ніж говорить.
Мені це не подобалося.

— Ну що, почнемо? — він легко підштовхнув пляшку до середини кола. — Хто перший?

— Вампір! — вигукнула Софі, і всі дружно подивилися на Лукаса.

— Чому я? — обурився той.
— Бо тебе вже один раз сьогодні налякали, — засміявся Олівер. — Доля така.

Алекс тільки кивнув:
— Добре. Ти перший. Крути.

Пляшка зробила кілька колових рухів і зупинилася, вказавши горлечком на Бет.

— О, — Лукас потер руки. — Правда чи дія?

— Правда, — без роздумів відповіла Бет.

— Гаразд. — Він замислився, усміхаючись лукаво. — Скільки людей ти вже поцілувала за цей рік?

— Серйозно? — скривилася вона. — Я думала, буде щось цікавіше.
— Відповідай! — засміялася Софі.
— Троє. І всі були розчаруванням, — спокійно сказала Бет і відпила з чашки какао, яке прихопила з кухні.

— Коротко і по суті, — пробурмотів Алекс, і хтось знову розсміявся.

Тепер пляшку крутила Бет. Скло блиснуло, відбиваючи світло, зробило півтора кола — і спинилося на Джейн.

— Правда чи дія? — запитала Бет.
— Дія, — відповіла Джейн з тією самою байдужою інтонацією, якою, мабуть, можна було оголошувати апокаліпсис.

Бет хитро всміхнулася:
— Іди на вулицю і прокукурікай сім разів. Але голосно. Так, щоб ми всі чули.

— Ти знущаєшся. — Джейн підняла брову.
— Абсолютно.

Всі вибухнули сміхом.
Джейн закотила очі, але підвелася. Коли вона відчинила двері, у кімнату залетів холодний вітер.
— Ну що, готові?
— Завжди! — гукнула Софі.

І тоді, серед нічного повітря, пролунав перший крик:
— КУ-КУ-РІ-КУУУУУУ!

Всі попадали на підлогу від сміху.
— Ще шість! — кричав Лукас, а Джейн із героїчною серйозністю виконувала завдання.
Коли вона повернулася, щоки її палали, а волосся розтріпалось.
— Ненавиджу вас, — буркнула вона. — Але виконала.

— Ідеально, — задоволено мовив Алекс. — Наступна крутить Джейн.

Вона крутанула пляшку — і цього разу горлечко вказало на Софі.

— Правда чи дія? — спитала Джейн.
— Правда.
— Добре. Назви три речі, які ти ненавидиш у людях.

Софі замислилась.
— Гм… Байдужість, брехню і… — вона глянула на мене, хитро посміхаючись. — Ненависть до свят.

— Дуже смішно, — буркнула я.

Алекс тихо засміявся поруч.
— Влучно.

Пляшка знову пішла по колу. На цей раз — зупинилась на Олівері.
— Правда чи дія? — запитала Софі.
— Дія, звісно, — відрубав той. — Я не зраджую своїм принципам!

— Добре, — Софі заграла очима. — Пройди по колу й скажи, що думаєш про кожного з нас.

— Ооо, це буде цікаво, — потирала руки Бет.

Олівер глибоко вдихнув і встав.
— Гаразд. Почнемо з тебе, Бет. Ти гарна, але вічно хочеш здаватися старшою, ніж є. Думаєш, що загадковість тебе прикрашає, але насправді вона тільки ховає доброту.

Бет кліпнула, здивована.
— Ого…
— Далі. — Олівер повернувся до Джейн. — Ти сильна, але тобі страшно це визнавати. Тому прикидаєшся, що нічого не відчуваєш.
— Відвали, — тихо сказала вона, але я бачила, як її пальці мимоволі стислися.

— Лукас, — продовжив він. — Ти завжди жартуєш, коли нервуєш. Але саме тому всі тебе люблять.

— Ага, я просто чарівний, — кинув той, але вже без звичної самовпевненості.

— Софі. — Олівер усміхнувся. — Ти найсвітліша людина тут. Але іноді боїшся, що без посмішки тебе не помітять.

Софі тихо опустила очі.

І нарешті він глянув на мене.
— А ти, Емілі… — він зам’явся. — Ти ніби дивишся на всіх крізь скло. Але, здається, тобі просто ніхто ще не захотів показати, що світ — не завжди пекло.

Я мовчала.
Слова зависли у повітрі, як дим.

Алекс сидів поруч, нерухомо, лише усміхнувся куточком губ.
— Досить глибоко для мисливця, — кинув він.

— Дякую, — відповів Олівер і з полегшенням сів. — Можна я більше не граю у психолога?

— А шкода, — тихо сказала я. — У тебе виходить.

Він посміхнувся, але вже без виклику.
Пляшка знову обернулась. І цього разу — зупинилась між Софі та Алексом, легенько хитнувшись… і врешті показала саме на нього.

Алекс підняв брову.
— Мені?

— Тобі, — сказала Софі. — Правда чи дія?

Він повільно нахилив голову, погляд на мить ковзнув по мені.
— Дія.

І в ту мить я чомусь відчула, що гра тільки починається.

— Тоді ви двоє... поцілуйтеся, — каже задоволено Софі, з тією своєю гидкою посмішкою, яку хочеться зішкребти з лиця.

Бля... ну можна було здогадатись.

— Ти... — сичу крізь зуби, як Алекс спокійно підводиться.

— Піду рот пополощу, — говорить він, абсолютно спокійно.

Кімната вибухає сміхом. Софі аж захлинається, Олівер відвертається, щоб не зареготати вголос.
А я миттю підстрибу, хапаю його за рукав.

— ТИ серйозно збираєшся це зробити? Знущаєшся? Краще я за нас двох запла—

Не встигаю договорити. Він різко нахиляється, перехоплює мою руку і коротко, майже нечутно, торкається губами моїх.
Не пристрасно. Не театрально. Просто — поцілунок.
Короткий, як клацання вимикача.

Усі завмирають.
Я — теж.

Він видихає, спокійно говорить:
— От і все.

Повертається, спускається на підлогу, бере пляшку, крутить її так, наче нічого не сталося.
— Продовжимо?