Глава 2. "Пляшечка"

Будинок зовні здавався старим, але не занедбаним — скоріше тим типом оселі, де час ніби стоїть. Великі вікна з важкими шторами, темний дерев’яний ґанок і дзвінок, що звучав, як у старих фільмах. Усередині було напрочуд чисто.
Ніяких павуків із пластику, ніяких гарбузів, ніяких скелетів — просто великий просторий передпокій із темними панелями на стінах і високою стелею. На полицях — книги, старі фотографії, годинник, який відмірював хвилини дивною, заспокійливою точністю.

— Ви на Геловін не прикрашали, — кинув здивовано Лукас, обережно зазираючи всередину.
— Я не відзначаю такі свята, — відповів юнак і ледь посміхнувся.

— Е-е… — почали було хтось із компанії, але він одразу підняв руку, випереджаючи питання.
— Я й не святкував. Просто одна цікава компанія подзвонила в двері й почала кричати в коридор. Я відчинив — а тут, о диво, “вампір” лізе мені просто в обличчя, — він глянув на Лукаса, і той відразу сховався за Софі. — От я й узяв перше-ліпше простирадло, накинув — і вискочив. А він злякався, наче смерті, й дрипнув, хто його зна куди.

Всі вибухнули сміхом.
Я тільки знизала плечима — от так завжди: хтось когось лякає, хтось утікає, а я просто стою й думаю, навіщо мені це треба.

Ми роззулися, і компанія перейшла вглиб. З передпокою відкривалася простора вітальня з каміном і великими м’якими кріслами. Поруч — кухня, звідки долинав приємний запах кави й пари.
Світло тут було тепле, золотаве, з м’якими відблисками на старих дерев’яних меблях.
Дивно затишно як для “привида”, подумала я.

Юнак пішов до кухні, а ми всі лишилися стояти трохи розгублено, ніби не знали, чи можна сідати.
Він вигукнув звідти, не обертаючись:
— То поки я воду набираю, представтеся. Скільки років, де вчитеся?

Дехто перемовився пошепки — мовляв, дивна ситуація: чужий дім, незнайомий хлопець, а ми тут, як у гостях. Та Софі, звісно, мала сміливість першої розрядити атмосферу.

— Мені двадцять, я вчуся на економічному, у сусідньому місті, — проспівала вона своїм оптимістичним голосом.

— Двадцять, економічний. Чудово, — повторив він, ніби запам’ятовував.

Далі почали говорити інші.

— Бет. Двадцять один. Мистецький. Я малюю, але ненавиджу акварель. — Вона всміхнулася, грайливо крутячи пасмо волосся.
— Лукас. Дев’ятнадцять. Ай-Ті. Якщо що, можу ваш вайфай зламати, — пожартував, але нервово.
— Джейн. Дизайн. Двадцять. — Вона була коротко стрижена, з темним макіяжем і розірваними колготками. — Я роблю макети, постери, і ще трохи ненавиджу людей.
— Олівер. Мені сімнадцять, я ще в школі, — заявив наймолодший із них, гордо відкинувши волосся, наче актор у рекламному ролику. — Але мене взяли, бо я крутий.

— Сімнадцять? — хтось засміявся.
— А що, хтось має бути відповідальним за ваше доросле життя! — парирував він, і компанія знову розсміялася.

Я стояла трохи осторонь, спершись на дверну раму. Не те щоб я боялася говорити — просто не бачила сенсу.
Але тоді він повернувся з кухні, витираючи руки рушником, і подивився просто на мене.

— Цікаво. Я - Алекс. А ти, відьмо?

Він сказав це так спокійно, ніби просто констатував факт.
Мені захотілося закотити очі, але я лише стиснула губи.

— Психологія. Другий курс. Двадцять два. Звати — Емілія.

— Прекрасно, — сказав тихо. І посміхнувся. — Навіть ім’я підходить.

Я пирхнула, не приховуючи невдоволення.

Він пройшов до середини кімнати й опустився просто на підлогу, біля килима, поруч зі мною.
— Тоді що, зіграємо? — запитав він і поставив перед собою порожню скляну пляшку.

— Тільки без поцілунків і того всього, — вигукнула Джейн, відразу склавши руки на грудях.
— Так не цікаво, — пирхнула Софі.
 Та ви гляньте, — подумала я, спостерігаючи за ними. — Вони взагалі не соромляться незнайомця, якого зустріли пів години тому. Його це, здається, лише забавляє.

— А яке покарання? — запитала Бет, схиливши голову.
— Та ну, нечесно просто “виконувати завдання”! — заперечив Олівер. — Треба якийсь стимул.

Юнак задумався, потім нахилився й витягнув зі столу невеликий картонний ящичок.
— Усе набагато простіше, — сказав він, ставлячи його збоку. — Не виконуєш завдання — кладеш двадцять п’ять баксів зі свого гаманця.

— Багато… — сковтнув Лукас.
— Ха, зате чесно, — відповів він і вперше відверто засміявся.

І цей сміх мені чомусь здався знайомим…