Глава 1. “Пакощі чи… відьма”

Якби в мене спитали: “пакощі чи ласощі?” — я б обрала перше.
Тьху, я взагалі б нічого не обирала. Робити мені нічого — ще й по хатах лазити з дітьми, випрошуючи цукерки.
Але, як бачите, доля вміє жартувати. Іноді навіть надто.

— Емілі, це ж один раз на рік! — пищала Софі, виблискуючи блискітками й крилами, які вона чомусь уперто називала "феїними". — Всі святкують! Буде весело!
— Весело? — я скептично зиркнула поверх монітора. — Ти називаєш веселим ходити по місту серед натовпу школярів у костюмах котів, кривавих наречених і фей, кричати “Trick or treat!” і стояти в чергах до кожної кав’ярні, бо там “сезонний гарбузовий латте”?
— Так! Саме це я називаю веселим! — урочисто заявила вона. — І ти йдеш зі мною.

Я глибоко видихнула.
— Софі, я сьогодні зранку була на парі, потім — на роботі, потім знову на парі. Мені хочеться тільки вмерти, бажано тихо і без блискіток.
— Ні, ні, ні. — Вона вже порпалася в моїй шафі. — Не вмреш. Ми знайдемо щось чорне — і ти будеш загадкова відьма.
— Я не буду ніякою відьмою.
— Та ти й так схожа! — засміялася Софі. — Погляд спопеляє, язик гострий, душа темна. І волосся в тебе сьогодні, до речі, ідеально скуйовджене. Як після шабашу.

Я закотила очі.
Коли Софі щось вирішує, сперечатися марно.
Тож через пів години я стояла перед дзеркалом у своїх звичних чорних джинсах, чорній сорочці й з чашкою недопитої кави. Волосся не вкладала — хай буде “ефект відьми, яка не встигла на політ”.
— Ти хоча б помаду червону наклади! — запропонувала Софі.
— Для кого? Для гарбуза?
— Для фото!
— Я тебе ненавиджу.
— І я тебе люблю, — радісно відповіла вона, чіпляючи на голову обруч із дрібними рожевими ріжками.

***

Вулиці вже дзвеніли сміхом. Геловін у нашому містечку — як маленьке свято для всіх, кому нудно жити без привидів. Діти з кошиками, підлітки у костюмах вампірів і демонів, навіть дорослі, які вийшли просто “подивитися”, але й самі виглядали так, ніби щойно з фільму Тіма Бертона.
Я йшла за Софі, тримаючи руки в кишенях і намагаючись не виглядати настільки кисло, як почуваюся.

Компанія вже чекала біля кав’ярні "Pumpkin Soul". Шестеро.
Я знала їх побіжно — усі знайомі Софі, студенти з нашого факультету.
Лукас — вічно усміхнений блондин, у плащі й накладних іклаx, тобто "вампір".
Олівер — високий, із зеленим волоссям і пластиковим мечем, якого він гордо називав "мисливцем на демонів".
Бет — мила дівчина в чорному платті, з павутинням на щоках — "молода вдова", як вона себе представила.
Джейн — коротке волосся, рвані колготки, темний макіяж — "зомбі-школярка".
І ще двоє, яких я не встигла запам’ятати, бо Софі вже щебетала з усіма, мов жайвір.

— Це Емілі, моя найкраща подруга, — представила вона мене. — Вона… е-е… сьогодні без костюму, але уявімо, що це — мінімалізм.
— Головне, щоб душа в костюмі, — засміявся Олівер.
— Душа в мене у відпустці, — буркнула я.

Ми рушили вулицею, зупиняючись біля будинків, де висіли ліхтарі з вирізаними гарбузами. Діти кричали "пакощі чи ласощі!", і господарі щедро сипали цукерки. Я стояла осторонь, спостерігаючи, як Софі і компанія відчайдушно намагаються виграти в цьому дитячому квесті дорослого життя.

Мені було байдуже.
Холодний вітер грався волоссям, пахло гарбузовим пирогом і карамеллю. Десь далеко лунав сміх. Місто дихало святом. А я — нудьгою.

— Емілі, ну хоч раз! — благала Софі. — Підійди з нами! Останній будинок — і все!
— Я й так підійшла. — Я схрестила руки. — Стою, як вішалка.
— Хоч би усміхнилася.
— Навіщо?
— Бо на Хелловін усі мають веселитися.
— Ага. А потім знімати блискітки з волосся до Різдва.

Вона лише зітхнула, підбігла до друзів, і от уже шестеро стояли біля великого старого будинку на розі.
Темний фасад, засохлі плющі на стінах, вузькі сходи до ґанку.
Вікна — з темними шторами. Світло — жодного.
Я залишилася збоку, тримаючи в руках чашку з кавою, яку прихопила в кав’ярні.
Ніхто не заперечував, щоб я просто спостерігала.

Дзвінок. Тиша.
Секунда. Друга.

— Може, ніхто не вдома? — пробурмотіла Бет.
— Та ну, тут світло в коридорі! — Лукас уже став на першу сходинку. — Гей, пакощі чи ласощі! — крикнув він.

І тут раптом —
“ААААААААААААААА!”

Він вибіг звідти, як навіжений, майже збивши Софі з ніг. Позаду — щось біле, розпатлане, із простирадлом на голові.
Дівчата заверещали, хлопці відскочили. Хтось розлив каву, хтось втратив капелюх.

А я просто стояла.
І спостерігала, як привид робить крок уперед, потім зупиняється.
Тиша.
Потім — повільний рух руки, і з плечей спадає простирадло.

Під ним — звичайний хлопець. Років двадцять. Темне волосся, усмішка з тінню гри.
— Та-ак... — протягнув він, оглядаючи нас. — Що ж ми маємо? Вампір, мисливець, вдова, зомбі, фея... І... — його погляд зупинився на мені. — Відьма.

— Що? — я ледь сіпнулася.
— До того ж, дуже гарна відьма, — додав він, нахиливши голову.
Я скривилася. — Ніяка я не відьма.
— Подивимося, — усміхнувся він. — Ну що, граємо?

— У що? — озвався Олівер.
— У пляшечку, звісно. Ідеально для Геловіну — зіграти в пляшку з незнайомцем.

Він зробив паузу, наче смакуючи тишу.
— Та не хвилюйтеся, я ж вас не з’їм. Єдиний, хто міг би, уже втік, — кивнув він у бік Лукаса, який досі ховався за Софі.

Компанія переглянулася. Потім — знову.
І, зрештою, хтось засміявся.
— Чому б і ні, — сказала Бет. — Хелловін же.

Всі рушили до дверей.
Він кинув короткий погляд на мене.
— І ти теж заходь, Відьмо.

Я насупилася, але ступила крок уперед.
Хочеш — не хочеш, а стояти на холоді було ще гірше.
Двері за мною зачинилися з тихим клац.

І в ту ж мить у мене промайнула думка:
А може, він мав рацію?