РОЗДІЛ 11

– Гірко! Гірко! – скандують п'яні гості, поки я лавірую між столиками.

Фотоапарат звичною вагою лежить у руках, але в голові замість роботи – тугий клубок думок. Старі навушники, які побували в бездонних просторах жіночої сумочки, і то не такі заплутані, як мої роздуми на тему: "бути чи не бути".

Чому саме бути? Весіллю. Не цьому, звісно. Тут уже все вирішено. Наречена стала дружиною і виглядає досить щасливою. А ось я поки що тільки намагаюся зрозуміти, чого хочу. І чим більше я про це думаю, тим більше мені здається, що всесвіт усіма силами натякає мені: "Заміж, Танюша, за-між".

Знаєте, як буває, живеш собі і не помічаєш тисячі дрібниць, але варто комусь звернути твою увагу на одну конкретну, і ти починаєш бачити її скрізь і в усьому. Так саме і я. Здається, нічого не змінилося, все ті ж весілля, ті самі фото, але тепер все навколо, кожна деталь асоціюється з однією єдиною людиною. І з одним єдиним питанням, на яке я маю дати відповідь.

З нагоди свята декоратори попрацювали на славу, і все навколо заставлено квітами, обвите світлими стрічками та тканинами. Сяють відблисками дзеркала, дзвенять келихи, грає музика. Наречена збирається кидати букет, і я заздалегідь відходжу подалі. Минулого разу стала надто близько, і, що з цього вийшло, ви знаєте. Тому завмираю осторонь і фотографую подружок нареченої. Очі в них горять ентузіазмом, щоки палають рум’янцем  – це все обов'язково треба спіймати у кадрі.

Три – відлічує наречена, стаючи спиною до гостей та беручи букет.

Два – обертається, щасливо посміхаючись, і я роблю знімок, спрямовуючи об'єктив саме на цю посмішку. Зараз вона найважливіша.

Один – розмахнувшись, дівчина відправляє букет у політ.

І я навіть встигаю сфотографувати цей знаменний момент. А ось зрозуміти, що «момент» летить прямісінько в мене, не встигаю – портбукетниця вже б’є мене по голові. Боляче між іншим! Але кого це хвилює... Навколо радісний гомін, сміх гостей, незадоволені погляди подружок нареченої, що залишилися без заповітного призу. Світ навколо мене вибухає іскрами і я вже починаю переживати, що удар був занадто сильним для моєї бідної голови, але відразу стає ясно, що букет тут ні до чого. Іскри цілком реальні. І не просто іскри, а феєрверки, встановлені прямо у ресторані!

Думка про те, що вогонь у будівлі – це привід для побоювань, збіглася з їхнім реальним втіленням у життя. І повірте, те, що тканина і папір чудово горять, я знала й раніше, обійшлася б без наочних доказів. Ось тільки... Чи це хтось зачепив декорації, чи вони самі впали, однак... Не «обійшлося». Арка вмить спалахнула, гості злякано відсахнулися, хтось вилаявся, хтось почав голосити. А дехто, не інакше "мега мозок" вирішив стати «героєм цього дня» і згасити пожежу хоч і оригінальним але явно не найрозумнішим способом. Адже я вже казала, що найпоширеніший напій на весіллях алкоголь? Так от, перш ніж співробітники ресторану встигають прибігти з вогнегасником, у вогонь перевертаються одразу кілька пляшок та келихів на додаток. Полум'я радісно підскакує вгору, перекочовуючи на скатертину та навісні прикраси. Гості не менш жваво відскакують убік і на вході відразу утворюється тиснява. З гучними хлопками лопаються кульки, гіркий дим не тільки заважає дихати, а й накладає на все сірий фільтр. Я на нервах продовжую знімати все навколо і бачу це чудово.

Вогнегасники все ж таки принесли але що можна зробити, якщо пластмасові стелі вже тліють з шаленою швидкістю, вогонь зі скатертин перекинувся на білі чохли приставних стільців, а люди товчуться в паніці?

Я не панікую. Скоріше це ступор або просто підсвідоме розуміння того, що в натовпі маленьку мене просто задавлять. І я стою, втиснувшись у колону, продовжую клацати фотоапаратом, шкода це не змушує зникнути ні пожежу, ні людей.

Хтось із адміністрації, зорієнтувавшись, викликав пожежників і тепер крізь шум штовханини, лайки та криків чується ще й гул сирен. Зліва від мене щось спалахує, потріскуючи різнобарвним полум'ям, і я нарешті оговтавшись відлипаю від колони. Потрібно вибиратись! З одного зі столів, до якого ще не дістався вогонь, хапаю серветку і виливаю на неї чийсь чай, закриваючи мокрою тканиною обличчя – дихати, стає трохи легше, але очі, все одно сльозяться від диму.

У приміщенні й раніше було спекотно, але тепер ця жара просто задушлива. Більшість людей встигла вибратися з цієї печі і зараз мені вже не так страшно наближатися до вузьких скляних дверей під табличкою вихід. До того ж на зустріч уже рухаються фігури у спецкостюмах, і це вселяє впевненість, що все під контролем.

Нас направляють до виходу і тепер уже майже організовано. Але я все одно стою в самому кінці людського потоку, з жахом дивлячись на руде полум'я, що повзе по стінах. Люди я хочу бути назовні! Я хочу жити. Та мені банально хочеться кричати і лаятись, як це роблять деякі з моїх сусідів по нещастю. Але зараз усі мої сили йдуть на те, щоб не давати паніці волю.

Вдих – “Все в нормі”

Видих – "Все обов'язково буде добре"

Це трохи допомагає мені заспокоїтися і ось я нарешті на волі. Мене хтось штовхає в спину і я спотикаючись відступаю на кілька кроків убік. Намагаюсь проморгатися і віддихатися, роблю глибокий вдих і починаю кашляти. У горлі неприємний присмак, оце і справді "Гірко". Але я жива і навіть ціла! Ох, як же це чудово! Тільки тепер, озирнувшись на будівлю, дивлячись на темний дим, що виривається з дверей, і руді сполохи в темряві, я розумію, що сталося. Тільки зараз усвідомлюю весь жах ситуації. Адже там ще люди! Страх заполоняє мій розум новою хвилею, і я тремтячими руками притискаю фотоапарат до себе, раптом відчуваючи, як на мої плечі лягають чиїсь руки.