РОЗДІЛ 10

Подумай про це... Легко сказати. Подумай... Та в мене вже голова готова вибухнути від цих думок, а скоріше від бажань, сумнівів і, ну дуже логічних, але чомусь не надто переконливих, доказів. Вони, як лебідь, рак і щука, усі тягнуть у свій бік, і тільки я вагаюсь десь посередині. От і сиджу тепер о третій годині ночі на кухні, похмуро поглядаючи на досі повну миску борщу. У мене навіть апетит пропав.

На столі вібрує телефон, і я сіпаюся, наче мене б’є струмом. Правда на шляху до мобільного примудряюся зачепити миску і ложка дзвінко відлітає на підлогу, але це… Це не ВІН. Просто повідомлення від мобільного оператора. Просто повідомлення, не від нього. Не дуже й хотілося.

Переводжу погляд на червону пляму на столі і тягнуся до ганчірки, механічно витираючи стіл і навіть не помічаючи, як двері в кімнату відчиняються.

– Чого не спиш? – Ба заходить, сідаючи навпроти.

Я мовчу. Що тут скажеш? Що мене покликав заміж хлопець, якого я знаю лише кілька днів, а таке почуття, ніби все життя? Що дуже хочеться погодитися? Або що я просто боюся це зробити, а потім розчаруватися?

– Я, здається, закохалася, – кажу і сама завмираю від своїх слів.

– Я знаю, мила.

– Звідки?

– Збоку завжди видніше.

– Видніше… Ми три дні знайомі, а він мене заміж покликав. Хіба так буває? Він... просто божевільний!..

– А ти?

– Я не знаю. Сказала, що не можу так швидко. Відмовила виходить? Єдиний раз закохалася і сама все зіпсувала. Дурепа!

– Ну не варто так самокритично. Якщо сумніваєшся, не поспішай. Однак, якщо вирішила, не сумнівайся внучка.

– Я не знаю, що робити.

– Тобі треба відволіктися. Завтра Альбіна приїжджає, допоможи їй обрати плаття.

Так... Відволікатися від думок про гіпотетичне весілля у весільному салоні, це як мінімум оригінально.

– Їй також потрібна зараз підтримка. Весілля це ще... От, кому дійсно не варто було б поспішати, – бабуся стурбовано похитала головою.  – Хвилююся я за неї...

– Гаразд, я допоможу. Не хвилюйся.

– Не засиджуйся.

– Добре, добре, – кажу, розуміючи що, хоч на душі і стало трохи легше, але я все одно не засну.

А отже, можна зайнятися ділом. Завтра салон, післязавтра у мене замовники із весіллям. Вже можна сказати постійні клієнти за останні два роки ця дівчина втретє виходить заміж.

Гаразд, треба дійсно чимось себе відволікти. Їжа вирушає назад у холодильник, а ось на стіл як на трон вкладається ноут. Скільки ж тут фото! У мене так завжди... Якщо я чимось, а, схоже, і кимось захоплена чи просто дуже хвилююся, то фотографую все поспіль. І не аби як, а професійно. Світло, тон, композиція, плановість. Руки самі все роблять, але головне – це емоції. Сміх, що завмер на знімках, погляди, які говорять часом більше ніж слова.

Дивно, як із такою ризикованою роботою, а порятунок інших це завжди ризик, їм (і Сашкові, і його друзям) вдається зберегти це тепло в посмішках, цю щирість. Тут часом новини подивишся, і самій хочеться кудись втекти, аби тільки там було спокійно, аби не закам’яніти душею від цієї злоби навколо. А ось так, стикаючись з реальними проблемами, небезпеками, смертями віч-на-віч… Я ж і уявити не можу, як це складно.

Ну от, тепер мене у філософію потягнуло. Чи у сон? Тут уже і не збагнути. Але своєї головної мети я зрештою досягла: про безсонню можна забути – заснула миттєво, від втоми. Нарешті...

***

– Тань! Скільки можна спати на ходу! – Альбіна смикає мене за плече і відразу відходить убік, завмираючи перед дзеркалом. – Як тобі ця сукня?

Що? Яка сукня? – кілька секунд пішло на усвідомлення того, що виспатися мені не судилося ні вночі, ні вранці, ні навіть днем... Ми в якомусь модному салоні, це вже десята сукня, а я й гадки не маю, що тут роблю і взагалі хочеться просто хоч трохи подрімати. Тут, до речі, доволі зручні диванчики, якби мені ще не заважали.

– То як сукня?

– Чудова!

– Ти так про усі кажеш. Можеш просто чесно відповісти?

– Чесно? Мені не подобається.

– Добре, а ти яку б обрала?

– З цих точно ніяку, – я з жалем піднялася з дивана і підійшла до Альбіни та ярмарку суконь усіх відтінків білого. – Це занадто пишне, у цього шлейф волочитися буде, кремове з бантом на півзад ... хм... з великим бантом, взагалі не коментуватиму. Тобі самій подобається?

– Подобається! Всі і все, ПОДОБАЄТЬСЯ! – каже Альбіна, розтягуючи губи в неприродно широкій посмішці та хапаючи тремпель із черговим вбранням «принцеси».

– Щось не схоже, – проводжу я її поглядом, поки нас не розділяє щільна кремова шторка.

Поки Альбіна звільняється від попереднього вбрання, поки її упаковують у наступне знаряддя тортур (тобто краси), я маю достатньо часу подумати і зрозуміти, наскільки дивним виглядає весь цей маскарад. Нісенітниця якась, ну чесно. І на черговій демонстрації я все ж таки не стримуюся.