РОЗДІЛ 9

Тихо шелестить листя, потріскують у вогнищі дрова, щебечуть птахи. По землі повзуть темні тіні, а по траві – дрібні комашки, мурахи, павуки... Он і ящірка спритно шмигнула в зарості, тільки хвіст майнув! Краса…

Але й це ще не все. Відчули б ви ці казкові аромати! М'ясо та прянощі з домішками диму та запаху свіжоскошеної трави. Невелика галявина, що потопає в зелені, ніби відгородилася від усього світу, створюючи свій власний затишний куточок.

Я перевела погляд з Саші, що чаклує над казаном, на веселу компанію його друзів і вкотре потяглася за фотоапаратом. По дорозі все боялася, що мені буде некомфортно в ЇХ компанії, але дивлячись на цих дорослих балбесів, які наче діти дуріють на березі, просто неможливо бути серйозною. Костя, Іван та Діма виявилися не просто колегами Сашка, а справжніми друзями. Хоча дивлячись на те, як швидко і злагоджено розгортається польовий табір, слухаючи жарти хлопців, бачачи, як переглядаються між собою їх дружин… Це радше сім'я. Дуже дивна та просто неймовірна.

Діма, який, танцює дикі танці з музичною колонкою на плечі. Ваня, що заліз на дерево, щоб закріпити тарзанку над річкою... Світлана, його дружина, дивлячись на це, тільки з усмішкою зітхнула і повернулася до мене. Так, мені теж не сховатися від уваги, і поки повз нас проноситься Костя, що з розбігу пірнає у воду, дівчата відкладають убік нарізку, вочевидь переходячи до головної закуски – балачок.

– То як ви з Сашком познайомилися?

– На весіллі. Я ж фотограф, – на обличчі у Олени миттю з'являється усмішка та зацікавлений погляд, але я все одно встигаю зробити фото, перш ніж вона почала позувати.

– А ти могла б?

– Фото я вам обов'язково надішлю, – випереджаю її питання. – Але тільки за умови, що ви не будете спеціально позувати.

– Та я й не збиралася, – пробурмотіла Олена, розслабляючи плечі та прибираючи “чергову усмішку”, як я це називаю. – Я взагалі не дуже на фото виходжу.

– Справа в іншому. Просто я не люблю, коли спеціально позують. Адже фото – це спосіб зберегти спогад, можливість проживати знову і знову найяскравіші емоції.

– Напевно, ти маєш рацію, довіряюсь професіоналу.

Ми продовжуємо говорити ні про що: книги, фільми, обмінюємося номерами, розчулено переглядаємо відео з дитячих виступів та їх сімейних «пригод». Я навіть встигаю зробити ще пару десятків дійсно гарних кадрів, перш ніж на мої плечі лягають теплі руки, що пропахли димом і спеціями, а поруч сідає Сашко.

– Плов готовий. Можна налітати.

– Ти спочатку цих спіймай, – Лана киває у бік хлопців, що вже ледве не обірвали мотузку тарзанки. – Нас умовляти не треба.

– Та легко, – Сашко безтурботно цілує мене в щоку, і, на ходу стягуючи одяг, з розбігу пірнає у річку.

Зніяковіло я відводжу очі і тут же натикаюся на два уважні й цікаві дівочі погляди.

– І коли весілля?

– Чиє?

– Ваше звісно!

– З чого ви взяли?

– А і справді, з чого?.. – Лана ніби задумливо приклала палець до губ. – Ми Сашка років десять знаємо і за весь цей час, ти перша з ким він нас познайомив.

– Хм... – та тисяча разів «хм», я трохи словами не подавилася від таких заяв. Хоча приємно, не приховую. – Але ми з ним знайомі лише кілька днів, а не років.

– Ну-ну, – Лана посміхається так, ніби знає щось, чого не знаю я, і піднімається з покривала. – Піду їх покваплю.

– Я щось не те сказала?

– Та ні, не хвилюйся. Просто… Напевно, приміряємо на свій досвід. Ванька Лані навіть пропозиції не робив, просто в РАЦС привів після тижня знайомства і все. А мій... Ми з ним ще зі школи знайомі були, потім Костя в армію пішов, кілька років не бачилися, а як зустрілися, я зрозуміла, що все, мій. Наступного дня одружилися.

Ні, це все чудово. І вони мені подобаються, і Сашко подобається, навіть дуже. Але заміж? Заміж може і хочеться, однак раз і на все життя. А як зрозуміти?.. Ох, цю думку треба терміново заїсти. Це просто на голодний шлунок всяка маячня в голову лізе!

І, в певному сенсі, я маю рацію, поки накриваємо стіл, поки дегустуємо найсмачніший плов у моєму житті, думки повертаються у мирне русло самі собою. Думок просто не залишається, лише почуття. Щастя з присмаком попелу на губах від запеченої у вугіллі картоплі, з запахом смаженого хліба та солодкою скоринкою маршмеллоу. Бризки води на обличчі та стрибки «бомбою» з широких міцних плечей. Відчуття сильних рук на талії, ніжні, легкі наче метелики, поцілунки. І фото. Сотні знімків, сотні моментів.

Тільки зараз я ненадовго відклала фотоапарат і лише з тієї причини, що руки зайняті. А як інакше може бути, якщо Сашко їх просто не випускає зі своїх. Чи не випускає всю мене. А я і не особливо проти, сидіти з ним так обійнявшись пригрівшись на сонечку, вдивляючись у дивовижне помаранчеве небо і рожеві відблиски на воді.

Збоку лунає тихе знайоме клацання і, обертаючись, я бачу Олену з моїм фотоапаратом у руках.

– Ти не проти?

Взагалі я не люблю, коли торкаються моїх речей, але зараз такий настрій, що немає бажання злитися. Навіть цікаво глянути на знімок. Як ми з Сашком, виглядаємо разом?

Я знову дивлюся на сонце, мимохідь відмічаючи чомусь серйозний трохи тривожний погляд Сашка. Відчуваю як його пальці м'яко вислизають з моїх, а сам він трохи повертається, дістаючи щось з кишені. А так добре сиділи...