РОЗДІЛ 8

– Танюша, ти повернулася? – бабуся виглянула з кухні, поправляючи фартух і обтрушуючи руки. – А що у тебе з обличчям?

Мала вона на увазі мою трохи опухлу щоку або просто дивувалася дурнуватій щасливій усмішці, якої я ніяк не могла позбутися, не знаю. Але хіба це важливо?

– Все чудово, бабусю, – проходячи повз, я поцілувала її в щоку і, наспівуючи веселу мелодію, шмигнула в свою кімнату.

От як так?.. Начебто цілий день працювала, мала втомитися, а в мене навпаки таке почуття, ніби я гори зсунути здатна. І усмішка так і норовить повернутися на обличчя, варто лише згадати… Наприклад, як Сашко лікував мене поцілунками та кислим яблуком, і я не знаю, що допомогло більше. Як смішив дітей, щоб фото виходили «живими». Як тягав за мною «світло». Як власноруч вбивав свій номер мені у контакти. Щаслива я розблокувала телефон, читаючи повідомлення від абонента «майбутній чоловік».

Смішний він. І милий, і дбайливий. Хоч і не зрозуміти що в нього там, у голові коїться, але вчинки мені поки що подобаються. І він сам. Загалом так я й відповідала на ранкові розпитування Ба, потай радіючи, що тітка з Альбіною поїхали. Своїм маленьким несподіваним і таким ще крихким щастям я хотіла ділитися тільки з найближчими.

Спека все не спадає. Духота, сухий вітер, що обпалює легені. Це літо б’є усі рекорди... Здається, варто вийти на вулицю, і ти одразу або згориш від сонця, або задихнешся від пилу. Ніколи особливо не морочилася одягом, а тепер стою перед дзеркалом у купі виваленого з шафи барахла. А чому? Тому що я, на відміну від Саші, що чекає мене біля під'їзду, не рятувальник і не пожежник. Не вмію я збиратися на побачення за двадцять секунд.

Відвертаюсь від дзеркала і завмираю, прислухаючись до тихого дзижчання. Телефон!

– Тань, я не кваплю, звісно. Але нас вже чекають, – чується голос Сашка, тільки-но я відповіла на дзвінок.

– Я вже майже секундочку.

– Я так і подумав, коли ти казала це двадцять хвилин тому.

– Тоді я казала «хвилинку», – зі сміхом поправляю, хоча взагалі-то розумію, що треба поквапитися.

Усі зазвичай через це дратуються. Скільки мені доводилося вислуховувати через мої вічні запізнення, на які тільки я хитрощі не йду, щоб приїжджати вчасно!.. Винятками зазвичай стають такі от екстрені випадки, і тоді мою неквапливість обов'язково ставлять мені в провину. Але у Сашка в голосі ні нотки злості або роздратування...

− Зрозумів. Більше ні слова. Чекаю. Тільки захопи ще фотоапарат, знадобиться.

Фотоапарат? Цікаво куди ми поїдемо? Краєвиди це звичайно красиво але я завжди більше захоплювалася портретом. Живою зйомкою, коли людина не позує, намагаючись здаватися краще, ніж вона є, а просто живе.

Ось знову відволіклася. Бачите, я не винна.

– Ба, обід на плиті, я побігла.

– Біжи-біжи.

– Тільки в кімнату мою не заходь поки що.

– Мій шок у програму не входить?

– Все-то ти розумієш.

Так спідниця на місці, сумка з фотоапаратом і невеликим набором життєво необхідних у таку погоду речей на кшталт купальника, на плечі, телефон у руці, стрілки намалювала, у дзеркало глянула.

– Ти головне хлопчика не ображай.

– Ба-а-а! – відгукуюся я, посилаючи у відповідь повітряний поцілунок. Для неї ми, схоже, назавжди залишимося дітьми...

Все, фея фотомистецтва готова підкорювати світ.

Ну, або для початку одного конкретного Горобця.

З прохолоди під'їзду фактично одразу пірнаю в салон авто, оминаючи пекельну спеку вулиці.

– Все, я тут ще когось чекаємо? – кажу з посмішкою, хоча і трохи захекавшись.

Каюся, по сходах я скакала сьогодні краще, ніж колись на нормативах з фізри.

– Просто тобою любуюся, – відповідає Сашко, зосереджуючись на машині, тим самим даючи мені час вгамувати і серце, і думки.

– То куди ми їдемо?

– У таку спеку тільки один варіант. Ліс, річка.

– Ти таки вирішив завезти мене до лісу?

– Що вдієш... Але можу присягнутися на мізинчиках, що я не маніяк. Або навіть на шпагах присягнутися, точніше шампурах, але це вже залежить від мушкетерів.

– Ну, дивися. Якщо що, бабуся знає, де тебе шукати.

– Більше того. В неї навіть номер мого телефону є.

– Коли це ви встигли?

– Навіть не знаю… – каже Сашко нібито задумливо, але швидше єхидно. – Ранок видався таки-и-ий довгий.

– Та годі тобі! Не так довго я і збиралася. Розкажи краще, що за мушкетери?

– Мої друзі. Із сім'ями, – уточнює він. – У нас традиція. Щороку в першу неділю серпня...

– Ви йдете у лазню?

– Це надто заїжджено. Бери вище. Ми їдемо до лісу.

– Звучить інтригуюче.

– А то. Костя із дружиною везуть музику та закуски. Ваня з Ланою організовують дозвілля та затишок. Тож, якщо щось потрібно, шукай кучеряву брюнетку. Не знаю, що це за унікальна здатність, але в неї завжди все є. Ну а Діма – це напої. В нього дядько вічний постачальник домашнього квасу.