РОЗДІЛ 7

– Це що? – я, все ще не вірячи в те, що ці бешкетниці дійсно нас замкнули, в черговий раз безрезультатно смикнула ручку дверей і спантеличено повернулася до Сашка.

– Це двері. І, схоже, зачинені.

– Що справді? Як я не помітила!? Вони взагалі у своєму розумі? Та в мене мало серце не вискочило, поки ми бігли. Я ж дійсно повірила, що Соня тут мало не при смерті! А у них просто такі жарти? А ти чому так спокійний?!

– Усі живі та навіть цілі. Цього мало?

Це, звичайно, все добре, я згодна. Але не скасовує того, що ми закриті в підвалі. Тут темно, страшно, можливо, є миші або навіть щури. Від останньої думки мене пересмикує.

– Са-а-аш ... Як думаєш тут же немає мишей?

Чому ж так темно? Ні, з одного боку це плюс, якщо тут навіть є якась неврахована живність, її хоча б не видно. Ось тільки востаннє, керуючись такою логікою, я пішла плавати в каламутне після шторму море і сміливо пірнула прямісінько в щупальці отруйної медузи. Її теж, о диво, зовсім не було видно.

– Саш, ти де?

– Тут я, – лунає його голос, але одночасно з цим я чую дивний шурхіт упереміш з шелестом, і в одну мить я опиняюся поряд з Сашком. Гаразд, частково на ньому.

– А-а-а, миші-і-і! – мій тонкий вереск звучить бідоласі прямо у вухо, поки я руками і ногами чіпляюся за його спину.

Не готова моя психіка змиритися з тим, що десь там у мене можуть вчепитися маленькі лапки і гидкі довгі хвостики. А Сашко... В нього хоча б кроси і джинси, а не босоніжки і короткі шорти. І руки у нього сильні, он як підхопив легко. Наче все життя мене на руках носить.

– Фея, в тебе звісно гарний голос. Але і в мене не настільки поганий слух. Принаймні поки що...

– Пробач. Але там миші!

– Це просто плівка на підлозі. Тут немає мишей.

– Ти не розумієш. Якщо тут є я, то обов'язково будуть або миші, або ще якась халепа станеться. Завжди так.

От і потрібна я йому така проблемна?

– Тань, слухай, ну ми ж не в холодильнику замкнені і не під землею. Вода є, –  він хитнув головою у бік вікна, і я дійсно розрізнила в напівтемряві якісь пляшки, –  повітря теж є. Майже курорт.

Я повільно обернулася, підводячи на нього погляд. Він сказав Таня?

– Ти що весь цей час знав, як мене звуть?

– Ну, так.

– Який же ти...

– Який?

– Дурень! – а я ще переживала…

– А я й не заперечую. Закохані ж усі дурні.

– Одружений?

– Ще ні, але це не надовго. Ось через тиждень одружуся...

Нормально так? А чого він тоді мене тут до себе притискає, ще й руками своїми загребущими мені у волосся заривається.

– Чудово! Вітаю. Бажаю щастя! – я, вивертаюсь із його рук зістрибуючи на підлогу і демонстративно відходячи на кілька кроків.

Нехай котиться до своєї нареченої. А я тут сидіти не збираюсь.

– У тебе мережа є? Я телефон у залі забула.

Саша вмикає телефон і розгортає в мій бік екран – нуль смужок.

– Можу вибити двері.

– Нам Мар'яна потім сама щось «виб’є». Це власність школи!

– Тоді можемо просто почекати. Думаю, скоро вони нас самі випустять.

– От і сиди, чекай. А я тут залишатись не збираюся. Порятунок потопаючих –справа самих потопаючих, – я підійшла до клаптика світла, роздивляючись вікно.

– Тань, я щось не так зробив? – Саша робить крок до мене, але я повністю поглинута планом нашого порятунку.

Краще так, ніж думати, як я взагалі за неповну добу примудрилася закохатися в ледь знайомого хлопця, у якого, схоже, до того ж незабаром намічається весілля. І взагалі, навіщо він тоді за мною ходить, нареченого погодився грати? Якби я була його справжньою нареченою, прибила б за такі розваги. Ось вона, ложка дьогтю в бочці меду.

– Все чудово. У нас є вікно. Ти залишаєшся чи як?

– Чи як.

Не надто багатослівно, мабуть його гарний настрій канув у прірву слідом за моїм. Похмуро обійшовши мене, Сашко переставив до вікна стару тумбу, і легко залізши вгору, «пірнув» у вікно.

– Чудово, – вкотре промовила я і полізла слідом.

Ну, як полізла. Як вмію, висунулася вперед і тільки на половині шляху зрозуміла, що тут взагалі-то високо. Напевно, треба було ногами спершу, або боком лізти.

– Са-а-аш...

– Давай, я тебе тримаю.

Це ще питання, хто кого тримає, швидше це я в нього вчепилася, поки він мене витягував на світ.

– Слухай, бідний Святий Миколай, якщо йому доводиться так лазити, – зі сміхом бурмочу я, опинившись на землі, але згадую, що я взагалі-то образилася і посмішка швидко сходить на «ні». А я просто йду.

– Тань, – гукає мене Сашко, варто мені вивернутися з його рук і зробити кілька кроків убік. – У чому річ?