РОЗДІЛ 6

На те, щоб зібратися, а фактично втекти, пішло не більше кількох хвилин. І ось ми з Сашком вже спускаємося сходами, а в моїй голові все наполегливіше крутиться думка, яку я навіть наважуюсь озвучити прямо тут і зараз. Не відходячи від каси, так би мовити.

– Чому ти погодився?

– На що?

– Підіграти мені. Прикинутись моїм нареченим, – нагадую я, не зовсім розуміючи свої почуття. У мені наче намішали коктейль із цікавості, сумнівів, симпатій та страхів. І як це розхльобувати?

– Я не грав, – між тим відповідає хлопець.

Ну, звичайно, закохався з першого погляду в мою неземну красу і море... Ні, океан харизми.

– Ясно, ще скажи, що ми і, правда, на побачення їдемо. Хоча за туфлі та букет дуже дякую. Це було неочікувано, але приємно.

А у відповідь тиша. Тільки двері під'їзду рипнули, зачинившись за нашими спинами, і думки рояться в голові. Як би дізнатися, він мене шукав тільки для того, щоб туфлі повернути, чи тому, що я йому дійсно хоч трохи сподобалася? Просто цікаво, нічого такого...

– То куди ми йдемо? – питаю не просто так, а тому що він досі тримає мою руку.

– На побачення.

Уі-і-і. Ми йдемо на побачення! – верещить десь всередині моя «романтична сторона», але біля керма залишився «прагматик» і я, ховаючи сум у очах, відповідаю Саші зовсім не так, як хотілося б.

– Рада за тебе, але мені треба на роботу.

Так, на роботу. І скасувати не можна, якщо не хочу Мар'яну підставити. Все-таки з Сашком я знайома кілька днів, а з Мар'яною десятиліть.

– Значить, їдемо на роботу. Я підвезу.

Ех, краще б звичайно все ж таки на справжнє побачення відвіз. Або поцікавився, коли звільнюся і запросив куди-небудь. Або хоча б вдав, що засмутився. А так... Нуль реакції.  Отже, не дуже і хотів... Природний відбір.

– Школа №7 вулиця…

– Я знаю адресу.

Все він знає. А ім'я досі не спитав. Ось запитає, принципово не буду казати.

Доїжджаємо швидко. Навіть не встигаю звикнути до прохолоди салону, як знову доводиться вибиратися в, розігріту немов духовка, дійсність. Ось і скінчилася казка про невдачливу Попелюшку. Фініта ля комедія. Антракт. Прощавай. Щось сказати? Запропонувати зустрітись пізніше? А якщо він просто вирішив допомогти? Тоді вийде, що я нав'язуюсь. Ненавиджу ці безглузді муки! Хочеться роздратовано грюкнути дверима, але я стримуюсь і м'яко прикриваю їх за собою, продовжуючи стояти біля машини. У руках Сашка відблискують на сонці ключі. Машина з тихим писком блокується, підморгуючи фарами. Він лишається? – хочу запитати я, але мене випереджає знайомий дзвінкий, хоча і захеканий від бігу,  голосок Ангеліни.

– Нарешті! Добре, що ви приїхали. Нам якраз потрібна допомога. –Ангел вчепляється в наші руки, тягнучи за собою, а Саша і не проти наче.

– Допомога... Це ви за вірною адресою! – каже він, з усмішкою поглядаючи на мене і кидаючи ключі в кишеню.

– Тоді за мною, – анітрохи не здивувавшись такій відповіді, Ангеліна скаче убік школи, періодично оглядаючись, щоб переконатися, що ми йдемо слідом.

– А тобі нікуди не треба їхати? – якийсь він ну ду-у-уже хороший ... Так взагалі буває?

– Вже приїхав. До того ж у мене відпустка.

– Дивний ти, чесно кажучи, відпочинок обрав.

– Мені подобається, – кладе він мою руку собі на лікоть і просто продовжує йти.

Хм. Йому подобається відпочинок чи таки я? А-а, все годі. Краще думатиму про роботу. Робота, робота... Треба вибрати локацію, костюми, налаштувати світло. Багато ще чого треба і я поринаю в справи, втрачаючи Сашка з виду.

Хоча тут я, насправді трохи лукавлю: важко його загубити... То він допомагає переносити лавки і парти, то контролює сходи, поки я кріплю тканину. Притримує мене обіймаючи, напевно, щоб я не впала, але серце в цьому переконати складніше, ніж мозок. Воно б’ється як божевільне, пробуджуючи спогади. А я ж його тоді поцілувала! Ще й заміж покликала... Це ж треба було виставити себе такою ідіоткою... Хоча може, й ні. Він же тут, чомусь...

«Думки киш. Руки на талії можуть залишитися» – подумки веду я монологи, але зі сходів злажу і Саша неохоче мене відпускає, продовжуючи на мене поглядати. Саме цю мить обрала Ангеліна для того, щоб з криками вбігти в хол та вчепитися мені у плечі.

– А-а-а! Там Соня. Шафа... Ми просто хотіли мітли дістати. А вона я-я-як!.. – упереміш із сльозами та схлипами всі ці слова звучали як тарабарщина. Що однак тільки сильніше лякає, спонукаючи терміново бігти і рятувати. Зупиняло лише одне, нерозуміння того, що, де і як сталося.

– Ангеліна, спокійно. Скажи, що сталося, – поки я, мовчки, панікую, Саша бере справу в свої руки, і ось ми вже мчимо коридором підвалу в бік невеликого складу-підсобки.

– Он ті двері! Туди, – Ангеліна, важко дихаючи, почала відставати.

Боже мій, сподіваюся з Сонею все гаразд! Може, треба було відразу «швидку» викликати? Але Ангеліна нічого майже і не пояснила... Зі страхом виглядаючи постраждалу, я слідом за Сашком забігаю в похмуру кімнатку з одним єдиним вікном під стелею, і навіть не звертаю уваги на те, що за спиною з гуркотом зачиняються двері.