РОЗДІЛ 5

– Знайомтеся, це мій наречений!

Одна коротка фраза, сказана на диво впевненим голосом, і в невеликій звичайнісінькій квартирці повисла тиша.

Якщо ви мене запитаєте, навіщо я це сказала... Краще не питайте: я й сама гадки не маю. І ось як тепер це пояснити ЙОМУ?

Кому йому? Ось на це питання я можу відповісти без вагань. Олександр Горобець. Стоїть ось поряд. Дивиться на мене. А що я? Я теж дивлюся, спеціально обертаюся до нього, так щоб інші не бачили мого обличчя і роблю великі-превеликі, просто величезні очі, намагаючись йому показати, що він просто зобов'язаний мені підіграти.

Чи то міміка у мене виразна, чи то хлопець тямущий попався, але зреагував Саша буквально моментально. М'яко підтягнув мене до себе, попутно вручаючи один з букетів і з усмішкою простягаючи другий бабусі. Молодець, який! Навіть на мить не засумнівався, кому дарувати.

– Наречений? – це питання бабуся, тітка та сестра поставили одночасно, але які ж різні інтонації!

Нерозуміння і радість від бабусі, здивування та роздратування тітки, сумнів із нотками заздрості від Альбіни. Останнє в комплекті з її зацікавленим поглядом, спрямованим мені за спину, чомусь викликає роздратування вже і в мене. А не треба тут заглядатися. Це моє золотце!

– Наречений, – знову повторюю я, кладучи руку на люб'язно підставлений лікоть "нареченого". – Ви не дивуйтеся, не стійте. Адже треба ще тарілок на стіл додати та й букети у вазу.

– Так, звісно, – бабуся з підозріло загадковою усмішкою киває, забираючи у нас квіти, і наполегливо веде невдоволених родичок на кухню.

– Наречений? – скептично піднімає брову Саша, варто нам залишитись на одинці.

– Слухай ну що тобі складно?

– Ти п'яна?

– Нічого я не п'яна! – звідки взагалі такі думки?

– Ні, просто, якщо не п'яна... Отже, пропонуєш це у тверезому розумі та твердій пам'яті, – усмішка на його обличчі стає ще ширшою

– Давай серйозно, я не знаю, як і чому, але ти опинився у потрібному місці та у потрібний час. Мені край важливо, щоб ти мені підіграв. Ти ж рятувальник? То рятуй!

– Знаєш, здається, це з іншої “опери”.

– Та яка тут опера… банальна проза життя. Ну вони мене, правда, вже дістали! "Альбіна те, Альбіна се ... А ти коли заміж? І навіщо ти виш такий вибрала? Дивна в тебе професія" – спародіювала я тітоньку.

– Ну, добре, а який мені сенс? – він погоджується з такою безтурботною легкістю, що я несподівано розумію: йому самому подобається ситуація, що склалася. Що ж познайомимося, поторгуємося.

– Ділова розмова. Що треба?

– Ще не вирішив. З тебе послуга.

– А чи не жирно буде?

– Рівнозначна.

– Без вульгарностей, – загрожую йому пальцем, хоча навряд чи це виглядає хоч трохи загрозливо.

– Як ти могла про мене подумати? – піднімає руки, в удаваному переляку відступаючи на крок назад.

Ні, ну просто сама невинність!

– Ходімо вже. Хоча ні, стій. А ти чого взагалі приходив?

– Туфлі приніс, попелюшка. Правда ти одразу дві мені залишила. Щоб точно знайшов?

– А тобі так і хочеться, щоб так воно і було? – кажу, намагаючись приховати посмішку.

– Ще й як, – легко погодився він, простягаючи мені невеликий пакет.

Не повірив в мої відмовки. І це чомусь приємно. Ні, звичайно, не те, що я не надто вдала актриса, а те, що налаштований він схоже серйозно. Інший би драпанув, тільки слово "наречений" почувши, а цей навіть не ворухнувся. Прямо справжній козак.

Тік-так, тік-так. Вінтажний годинник на книжковій полиці звично відміряє секунди, хвилини, а обід так і тягнеться, нескінченно. З вулиці чуються дитячі крики і сміх, проїжджають повз машини, в кронах шелестить вітер, у під'їздах грюкають двері.

– Все одно не вірю! – раптом різко відклала в бік виделку Альбіна. – Ви не схожі на наречених. Та я впевнена ви навіть імені її не знаєте! Це все якийсь шалений фарс.

– А й справді, от скажіть хоча б, як звати нашу дівчинку? –вклинюється в розмову тітонька. – Де ви познайомились?

Ну все... А він взагалі знає, як мене звати?

– Особисто я називаю її моя Фея, – чарівно посміхається Саша, і войовничий запал тітоньки трохи спадає. – Хоча, напевно, варто було б звати Відьмою.

Можна було б обуритися щодо «Відьми», але зараз мені важливіше інше – я не називала свого імені. Він же, схоже, справді не знає, як мене звуть!

– Сашуня... – починаю я ніжно, але мабуть щось таке тривожне з’являється в моєму голосі і Саша мене зупиняє, знову м'яко обіймаючи.

– Але я ще пожити хочу… – каже він голосно всім, а ледве чутно додає тільки мені: – Не хвилюйся так. Я ж поряд. Все під контролем.

Напевно, з боку виглядає дуже романтично. Навіть Альбіна хоча й скептично хмикає, але мовчить.

– Може, тоді вип'ємо за знайомство? – тітка тягнеться до пляшки коньяку. – А ви нам про себе розповісте.