РОЗДІЛ 4

«Горобець»… Ні, цього замало… Курсор у пошуковому рядку зміщується ще трохи правіше, і я з надією вдивляюся в круглі аватарки, що висвітлюються на запит “Горобець Олександр”.

Не густо... Що водночас і плюс, і жирний мінус. Чоловік років п’ятдесяти – точно НІ. Різнокольорові кросівки на аватарці? Підліток із танчиками? Міккі Маус… і десяток абсолютно порожніх сторінок… Хочеться зробити жест “рука обличчя”. Але я тримаюся.

Так стоп! Він же двоюрідний брат жениха! А я знаю сторінку нареченої! У моїй голові ще тільки народжується геніальна у своїй простоті ідея, а пальці вже ніби живуть окремим життям, перевіряючи відмітки на її останніх фото. Акаунт її нареченого знайдено у рекордні строки – можна ставити галочку, і тепер шукати вже потенційно свого “нареченого”. Лише двісті вісімдесят друзів. За нинішніми мірками – дрібниця. Цікаво, скільки часу потрібно витратити, щоб їх переглянути? І чи потрібно… У будь-якому випадку це можна відкласти на потім, а от «їсти» хочеться зараз. Значить, настав час відпрацьовувати свій «бутерброд з маслом».

Потираючи втомлені очі, я відсунулась від комп'ютера і звалилася на диван. Не так-то й просто відсіяти більше тисячі фотографій і ще пару сотень перевести з розряду "непогано" в "шедевр на згадку про знаменний день". От і відволіклася від нав'язливої ідеї з цими пошуками Олександра. І що я до нього причепилась? Хлопець, як хлопець… ну симпатичний. Ну добрий. І милий, і дбайливий, сильний... Стоп! Різко піднімаюсь і підтягую ближче монітор. Ні, це просто вже справа принципу! Я мушу знайти його сторінку! А там, напевно, і компромат. Закоханість, правда, скоріш за все відправиться в топку розчарування, що сумно, але не смертельно. Іноді краще такі романтичні нічим не обґрунтовані порослі рубати одразу. Натомість не буду його ідеалізувати. Ну а якщо компромату немає, якщо він і справді такий, яким мені здався, тоді… Що буде тоді, я придумати не встигла, як і просунутися далі п'ятого ніка у списку.

 – Танюша, ти ж пам'ятаєш, що сьогодні приїжджає Тамара з Альбіною? Вони вже сіли у таксі. Незабаром будуть. Допоможеш мені накрити на стіл? – бабуся заглянула в кімнату і, дочекавшись мого піднятого вгору великого пальця і широкої (не скажу, що щирої) посмішки, пішла гриміти каструлями.

Варто було двері зачинитися, я випрямила безіменний і вказівний пальці, змінюючи споконвічне "клас" на "пістолет" та імітуючи постріл у голову.

Пухффф... – шепочу під характерний жест і натискаю кнопку «викл» на ноуті.

Тітка Тамара та чарівна Альбі-і-іночка. Їх тільки мені й не вистачало для повного щастя. Знаєте, є така каста родичів, яких приємніше любити на відстані. Так ось це саме вони.

Вам може здатися, що неправильно так говорити, але життя воно на те й життя, щоб у кожного в ньому була своя правда. І правда моєї тітоньки полягала в тому, що «до вузу я вступила не того», «професія ненадійна», «наречених просто розлякала своїм характером» і, звичайно ж, наприкінці кожної подібної репліки звучав завершальний штрих: «А ось Альбі-і-іночка»...

Мені було п'ятнадцять, коли батьків не стало, і чомусь ні тітонька, ні Альбіна не особливо поспішали допомогти нам із бабусею виживати на не надто велику зарплату вчителя літератури. Тож чого дивуватися “легкій прохолоді” у наших відносинах. Тим не менш гостей я зустрічаю з широкою посмішкою. Бабусі це важливо, а значить і мені. Гіркий мир кращий за солодку сварку.

 – Привіт, моя дівчинка! – Тітка, не випускаючи з рук сумок, кидається до мене з обіймами. Мої ж ребра готові буквально захрумтіти від такого радісного привітання.

За останні роки тітонька роздобріла і тепер обійми більше нагадують лещата, з яких не вирватися. Вона все розціловує мене в щоки, поки в такт нашого імпровізованого маятника, по моїй спині б'ють сумки. Через, здається, вічність мені все ж таки вдається зробити ковток, забитого її духами, повітря та вирватися на волю. І то, мабуть, тільки тому, що тітка втомилася тримати сумки, одразу знайшовши чудового носія у вигляді мене.

Альбіна ж "душити" мене не стала. Скупо кивнувши, замість вітання, вона неспішно, наче снігова королева, проходить по квартирі, на ходу знімаючи елегантний світлий піджак. Піджак? В таку спеку! Навіть не знаю, що тут казати. Сама я завжди вибираю в першу чергу комфорт, роблячи винятки лише в особливих випадках. А ось так щодня витрачати години на створення образу прекрасної принцеси і потім самій ще від цього страждати... Ні-і-і. Є заняття і цікавіше. Хоча, розбирати сумки, спостерігаючи, як родички не роззуваючись, ходять по квартирі – теж не в цьому списку.

Тітка Тамара заливисто сміється, бабуся спостерігає за цим із її дивовижною м'якою посмішкою, Альбіна з важливим обличчям щось друкує в телефоні. А я як п'яте колесо на цьому святі, просто накриваю на стіл, сподіваючись, що вони поїдуть якнайшвидше.

На білій скатертині, наче на парад шикуються рядами тарілки та склянки, салатниці з вінегретом, нарізка, оселедець. Подивившись на блискучу риб'ячу голову на фарфорі я досадливо скривилася: ні я, ні бабуся її не любимо і не їмо, але для тітоньки постаралися. А навіщо? Вона цього все одно не помічає, захоплена насамперед собою, та ВЕЛИКИМИ досягненнями донечки.

 – Танюся, – я тобі гостинці привезла. – Раптом розчервонівшись, радісно верещить тітонька, кинувшись до сумок, ледве протиснувшись у прохід. Мабуть від широти душі.

Я за цим спостерігала із сумною усмішкою. Знаю я ці гостинці. У тітки місце на ринку. "Бізнеследі" торгує жіночим одягом, причому доволі успішно, щоб оплачувати і навчання дочки, і постійні поїздки на відпочинок якомога подалі за кордон. Ну а подарунки… Переді мною з'явився пакет із характерним запахом лежалих речей. Як мило. Цікаво, який із двох варіантів цього разу: старі речі Альбіночки чи просто неліквід зі складу? У будь-якому разі мені вже не п'ятнадцять, коли вибір був або ходити в невдало порваній і тому благородно подарованій мені куртці сестри, або в поїденому міллю пальто покійного діда.