РОЗДІЛ 3

***

Вулиці міста наповнені шумом і пилом. Перехожі несуться по своїх справах наче скажені, вперто намагаючись наздогнати час. Машини ж навпроти мляво повзуть по заторах, розриваючи тишу виєм роздратованих клаксонів. Дерева ледве чутно шелестять, сірим від смогу, листям. Спека, задуха... Одним словом, зворотний бік довгоочікуваного літа.

– Ну і жара, – Ангеліна невдоволено скривилася, прибираючи з очей мокрі від поту світлі пасма.

– Мар'яно Вікторівно, довго нам ще плестися по цьому пеклу? – одразу озвалася Соня.

– Трохи залишилося, – миловидна брюнетка на секунду зупинилася, чекаючи на своїх супутниць. – І я казала, поза школою можна просто Мар'яна і на «ти».

– Кирило вже зробив пропозицію?

– Дівчатка! – пролунало у відповідь обурено, але не надто правдоподібно.

– Гаразд, гаразд ми не торопимо. Просто цікаво... Ну, де там вже ваш обіцяний «чарівний» фотограф? У нас мають бути найкращі фото! – Ангел навіть крок прискорила, чого не можна було сказати про її нерозлучну подругу, що похмуро ішла слідом.

– Особисто я вже взагалі шкодую, що ми підписалися на цю авантюру зі шкільним літнім табором, – тихо пробурмотіла вона, але була почута.

– Ану негайно жени геть усі сумніви! – Ангел зі сміхом штовхнула Соню, та тільки хутчіше побігла вперед. – Впевнена, у цієї Тані обов’язково знайдеться щось геніальне! Так?

– У неї знайдеться все, що завгодно, – посміхнулася Мар’яна, повертаючи у бік висоток.

Сірі бетонні сходи, пофарбовані в такий самий нуднуватий колір стіни, чорні металеві двері. Вже хвилину на сходовому майданчику лунав пронизливий вереск дзвінка. Мар'яна невдоволено морщилася, стоячи біля зачинених дверей і дивуючись, де носить Таню. А от Соня з Ангеліною просто з щасливими посмішками відпочивали від спеки, притулившись до прохолодних глянцевих стін. Проходить ще кілька хвилин очікування, і двері відчиняються.

– Ну нарешті! – вигукнула Ангел, відриваючись від стіни.

– Зате перепочили – взяла з подруги приклад Соня, теж підходячи ближче і, краєм вуха чуючи, як Ангел бурчить: ”А поки йшли, так мені мало не здалося, що будемо ми просто почивати, навіть без ПЕРЕ».

З цікавістю дівчата завмирають перед доглянутою елегантною жінкою та здивовано переглядаються. І це геніальний фотограф Мар'яни? Ні, все чудово... Ось тільки, незважаючи на горду поставу та акуратну зачіску, була одна деталь, яка ніяк не вписувалася в намальований уявою образ – вік.

– Добрий день, Поліно Володимирівно. А ми ось до Тані, – вийшла вперед Мар'яна і сивоволоса жінка років сімдесяти відразу усміхнулася, явно впізнаючи її.

– Добрий, добрий, Мар'яно. Проходьте, дівчатка, не соромтеся.

– Ангеліна, Соня, познайомтеся моя колега, теж вчителька літератури Поліна Володимирівна.

– Ну, це вже в минулому.

– Справжній учитель – це покликання, а не професія. Його не віднімеш і не знімеш як пальто. Навіть із приходом пенсії.

– Гаразд, мила моя. Не сперечатимусь, – ніби неохоче кивнула жінка, але на губах з'явилася тепла вдячна усмішка. – Чай будете?

– Ми ненадовго. Лише костюми взяти. А де Таня?

– У неї вчора весілля було до ранку. Відсипається.

– Так вже ж тринадцята година!?

– Просила не будити… – знизала плечима Поліна Володимирівна.

– Зрозуміло. Ангеліна, Соня ви йдіть, напевно, чай попийте, а я зараз.

Знайомим шляхом Мар'яна пройшла до кімнати подруги. А ось там якраз було чому дивуватися. Сірі сліди на паркеті та килимі, блискуча сукня на краю дивана, яскраві крила, що криво звисають з дверцят шафи. Наблизившись до ліжка, вона придивилася до трохи пом'ятого, зі слідами косметики, обличчя подруги, яке ледве проглядало з-під сплутаного рудого волосся, що стирчало на всі боки… Схоже ніч була веселою. Однак зараз-то вже ранок, навіть день!

– Та-а-ань. Прокидайся!

– Я сплю...

– Ні, не спиш. О котрій ти вчора повернулася?

– Швидше вже сьогодні. На світанку.

– Це ж треба, – Мар'яна підчепила пальцем блискучі крила, з посмішкою їх розглядаючи. – Яка порядна нині нечисть. Все за каноном, зникає з першими криками півнів.

– Я фея. Феї, – не належать до нечистої сили, напевно, – пробурчала дівчина, зарившись головою в подушку.

– Фея, вже обід, між іншим.

– Як обід? – немов сомнамбула Таня різко піднялася на ліжку, широко розплющуючи очі і відразу закриваючи обличчя руками. – Ох, ні. Скажи, що то був сон!

– Що саме?

– Ну, наприклад те, що після весілля я вирішила перекусити, а в результаті напилася якоїсь гидоти. Ішла босоніж вулицею, під'їхала машина, а там тАкий хлопець… Загалом він мене, можна сказати, викрав.

– Так, стоп. У сенсі викрав? Тань! Ти при своєму розумі? Сідати в машину до незнайомого чоловіка, та ще й, уночі?!

– Ну-у-у, технічно він, по-перше, спочатку представився, тобто його незнайомцем можна назвати лише умовно. А по-друге я не сідала, він мене на руках переніс. Мене, до речі, востаннє на руках знаєш, коли носили? У дитячому садку і те… тато. А по-третє, я його впізнала. Він на весіллі був, двоюрідний брат нареченого, здається. Зараз покажу.