РОЗДІЛ 2

Ранкові сутінки, холодні тіні, що стеляться по закутках, рожеві відблиски у вікнах багатоповерхівок. Машина поволі крадеться знайомими з дитинства вулицями, грає тиха музика, поглядає на мене в дзеркало мій незнайомець. Чи вже знайомий?

Мені, мабуть, має бути страшно, але…

– А ти, правда, Горобець? – запитую я свого "викрадача" через кілька хвилин нашої захоплюючої поїздки.

Ні, все-таки для викрадача він надто милий! До того ж я вже згадала, чому він здався мені таким знайомим. Все-таки двоюрідний брат нареченого. Ще ж така дивина – весілля, а він тверезий як скельце. Важко такого не запам'ятати. Та й їдемо ми схоже не в ліс, а за цілком впізнаваним маршрутом, якраз у бік цілодобового магазинчика, до якого я зажадала мене відтранспортувати. Тільки ось думки кудись збігають постійно. А це не добре. І в сон хилить...

– Є сумніви? – відгукується мій особистий водій.

– Є… – задумливо повторюю я, хоча сама вже і не пам’ятаю про що він. В голові така «каша», що краще б вона була у шлунку.   – Поїсти було б непогано… А ви мене куди везете? І, до речі, є що поїсти?

– Тобі б зараз поспати краще.

От жадюга.

– Маніяк все-таки, так?

У відповідь тиша.

– Рятувальник, – відповідає він тихо, але моя фантазія вже запрацювала на всю, і я його просто ігнорую. Так веселіше.

– Скажіть, пане маніяк...

– Що? – і навіщо цікаво цей приречений тон, адже я ще нічого не зробила навіть.

– Як ви докотилися до життя такого?

– А ви?

– Я не котилася... Начебто. Ні, ну пару разів була близька, але це ями винні та туфлі. У нас не дороги, а бездоріжжя, чесне... Ік-к. Ой, вибачте, будь ласка... Чесне слово.

– Зрозуміло.

– Нічого тобі… Вам не зрозуміло! – на мить я зависла, збившись з думки. – А про що я вас питала?

– Куди я тебе везу?

– Точно. О, знайомий будинок. Гальмуй. Гальмуй, тобі кажу! Я зараз збігатиму.

Машина справді пригальмувала, задерикувато поморгуючи поворотниками, а хлопець обернувся до мене.

– Ну, стоїмо.

– Збираюся, не заважай. Я зосереджуюсь.

– На чому цікаво?

– Ти ж «Маньяк»?.. Отже, потрібен відволікаючий маневр.

– Ясно. Ну, ти поки думай, зосереджуйся, – сказав… Олександр, здається, виходячи з машини та люб'язно відчиняючи задні двері.

– Так краще?

– Безперечно, – круглими очима розглядаю його у світлі ліхтарів, і на обличчя тут же сама собою наповзає хитра усмішка.

– Оце ти красень, маньячелло!..

– Олександре, – поправляє він.

– Добре, Олександре, я пам'ятаю. Рятувальник, так. Дякую до речі, що врятував. Ці туфлі – вбивці, – скривившись, киваю на босоніжки, що лежать поряд.

– Завжди будь ласка.

– Гей, я ж щиро комплімент намагаюся зробити. Ну правда ж красунчик і я зараз не тільки про зовнішність, між іншим. Я як фотограф точно знаюся, зуб даю. До ре-е-ечі! А давай одружимося? Он всі одружуються, а я ні. Я теж може хочу! У мене навіть букет є! Десь тут був... Відвойований у чесному бою!

Ага, тендітну і ніжну мене через нього там такі ж «тендітні» мало не затоптали.

– Це і є твій маневр? Відволікаєш? – у сірих світанкових сутінках я чудово бачу посмішку, що з'явилася на його обличчі. І що смішного? А хоча нехай. Усмішка-то гарна... Все, я залипла.

– А? Що? – примружила очі, піднімаючи вказівний палець. –  Точно... відволікаю...

Роблю крок уперед, закидаючи руки на плечі хлопцю. Високий, зараза, навіть доводиться стати навшпиньки... Але це того варте. Короткий майже невагомий поцілунок, теплі ніжні губи, міцні руки, що стискають мою талію, але не відштовхують. Я сама відсторонююсь, вивертаючись із таких теплих обіймів, і з викликом дивлюся в обличчя своєму рятівнику-рятувальнику.

– Ну як, ти приголомшений?

– Голлівуд відпочиває… – судячи з голосу, мені таки вдалося його... здивувати!

– Ну, я тоді покотилася, –  задоволено киваю я скоріше собі, ніж йому, і тут же додаю: – Тобто збігаю.

Він мене не зупиняє. Просто стоїть, притулившись до дверцят машини, і дивиться. Мені аж ніяково стає. Ну і, звичайно ж, не встигнувши зробити двох кроків, я згадую про сумку, що залишилася в машині. А там фотоапарат! Я на нього кілька місяців гроші збирала. Ну ні, я не кину «своє золотце»! Хутко розвертаюся, збираючись велично пройти повз цього Горобчика і... Забираю з його рук сумку, яку він передбачливо дістав, ще до того, як у мені прокинулась пам'ять.

Все тепер точно йду – вирішила я... Ось тільки в голову замість того приходить думка, що телефон я на сидіння викладала, щоб далеко не тягтися, якщо що. А чи забирала? Звісно, ні! Доводиться знову повертатись.

– Телефон! Телефон забула, – промовляю стомлено. Вже намагаючись не думати, що він про мене подумає.