РОЗДІЛ 1

Білі квіти, біле плаття, наречений, який не може відвести очей від своєї... вже дружини. Є щось особливе у цих закоханих поглядах. Те, що змушує навіть випадкових перехожих усміхатися, дивлячись на пару. Через що і я сама дивлюсь на них із легкою заздрістю. І все ж таки, як хочеться, щоб вони зберегли цю любов і ніжність, щоб не зав’язли в побуті та байдужості! Щоб у них все було добре!

Клац, короткий спалах фотоапарата, і черговий кадр зі щасливими нареченими зберігається на карту пам'яті. Клац –  я натискаю на кнопку, і симпатична дівчина в костюмі Білосніжки, сама того не помічаючи, опиняється в майбутньому сімейному архіві. Туди ж потрапляє і п'яний Горинич, який вперто доводить зеленому змію у відображенні, що його не існує, і задерикувата бабуся нареченого в костюмі баби Яги, яка хвацько танцює з бородатим вікінгом. Хто б міг подумати, що останнього підлеглі зазвичай зі страхом називають не інакше як Василь Петрович...

Ось за що я люблю тематичні весілля, так це за те, що вони зазвичай і справді незабутні. Поправляючи прозорі плівкові крила за спиною, я зручніше перехоплюю фотоапарат і зміщуюсь трохи убік. Вдалий ракурс сам себе не спіймає, а з огляду на те, що мені за це платять непогані гроші, на одну Фортуну в цьому питанні краще не покладатися.

Я поспішаю спіймати в об'єктив кожну мить, кожну емоцію: мати нареченої, що витирає щасливі сльози; горду поставу батька нареченого; щасливі посмішки, веселий сміх, завзяті суперечки серйозних чоловіків у кумедних казкових костюмах, що вийшли на “перекур”; подружок нареченої, які вже розчервонілися від компліментів і алкоголю та безперервно роблять селфі.

За роботою день пролітає непомітно. Збори, викуп, РАЦС, фотосесія у місті, ресторан. Оператор уже зняв свою частину, і, поглядаючи на годинник, я розумію, що мені теж час згортатися. Скоро сонце встане, а я навіть не лягала. Ну нічого, ще півгодини і зможу піти. А до дому тут лише хвилин десять пішки, якщо напрямки, звісно. Як то кажуть: «Не заросте народна стежка, що веде до дірки в паркані»

Стою біля стіночки, спостерігаю за гостями, а погляд постійно повертається до столика із закусками. За всіма турботами так і не встигла поїсти... Тож не втримуюсь.  Акуратно, двома пальчиками, беру вафельний міні рулетик із паштетом. Загалом непогано. Але їжа, що каменем впала в порожній шлунок, не скасовує того факту, що ноги гудуть, спину ломить, і взагалі хочеться прилягти, а краще одразу завалитися спати. Однак робочий день ще не закінчився. Зробивши ще кілька кадрів, сама не помічаю, як у перервах по ковтку спустошую келих шампанського. А що? Не їсти ж всухом'ятку. До того ж фотографій вийшло достатньо, та й самі гості вже на тій стадії, яку в сімейний альбом не додають, залишаючи простір для уяви і сімейних легенд.

Одна маленька тарталетка, друга, третя. Смачно, але мало. А вдома борщ у холодильнику. Жодне шампанське, ніякі делікатеси не зрівняються. Хоча тут я може і трохи упереджена, але спробували б ви цілий день не присідаючи провести. Слона можна з'їсти, принаймні подумки.

Ні, мені стовідсотково необхідна підзарядка!.. Ось ця червоненька, наприклад... –  вирішила я, поглядаючи на столи голодними очима. А треба було думати про те, що недарма в природі яскраве найчастіше означає отруйне. Гострий перець обпік язик і я, різко втягнувши повітря, закашлялася, хапаючи серветку і одночасно заливаючи пожежу в роті першим, що трапляється під руку – шампанським.

Води! А краще молока. Та хоч щось!

Погляд чіпляється за кілька склянок, які самотньо стоять на столі. Вода, компот, сік? Хто його знає. Мутна жижа якась, але... Байдуже... Різким швидким рухом хапаю склянку і жадібно ковтаю рятівну рідину. Буквально вливаю її в себе, і навздогін розумію, що це зовсім не сік! Горе-горілочка – ось де криється душа та щирість нашої багатої мови.

Із запізненням приходить розуміння, що Горинич, який тепер мирно сопе напівлежачи на столі, постійно ходив із підозріло схожими стаканчиками. Та й взагалі не слід забувати про гостей-конспіраторів, які готові алкоголь лити рікою.

Але навіть не це головне… А те, що я взагалі-то майже не п'ю! Келих шампанського – зазвичай мій максимум! Мені і своєї «придурі» вистачає. А тут ще й бонусна у навантаження… Та-а-ак! З нареченою я, мабуть, прощатись не буду. Піду «по-англійськи». Повідомлення… Повідомлення напишу. Непомітно крадуся вздовж стіни, попутно ховаючи фотоапарат в сумку. За спиною зачиняються тонкі фанерні двері з табличкою у вигляді стилізованої дівчинки, а я роблю останні кроки у бік сріблястого крана, намагаючись позбутися гіркого присмаку в роті. Кілька разів прополоскавши рота, вмиваюся, розтираючи втомлені очі. Про макіяж, як завжди, згадую вже, коли в дзеркалі відбивається рудоволоса панда. Та й взагалі чудернацький в мене вид: кучері розтріпалися, і стирчать у різні боки, коротка сукня-комбінезон переливається у світлі яскравих ламп, з-за спини стирчать напівпрозорі райдужні крила.

Переступаю з ноги на ногу, морщачись від болю і розуміючи, що просто ненавиджу ці туфлі. А здавались такими зручними! І я їх розношувала, ось у чому печаль. А результат! – криваві мозолі та шари з пластирів. Аля мумія фараона. А  вранці, між іншим, на мене з дзеркала дивилася щонайменше Клеопатра. Тільки руда...

Із будівлі виходжу через службовий хід. Якось нема бажання ще нарватися на п'яних гостей. Сумка через плече, букет нареченої, який я незвісно для чого спіймала, в руку, й ходу. Крок, крок, ще раз крок. Я подумки відлічую: ”Ліва, права”. За хвилину усвідомлюю, що не подумки, а цілком собі вголос. Але яка різниця, якщо від болю все одно це анітрохи не рятує. Прискіпливо оглядаю рівну асфальтовану доріжку і рішуче стягую з ніг ці знаряддя тортур. Босі ступні торкаються прохолодної землі… і це блаженство!