17

-Ну розказуй, як у тебе там все пройшло, - сказала Маринка, наливаючи велику чашку чаю.

-Ну як, нормально.

-І все?

-Ну, що розповідати? Класно посиділи, поговорили.

-Цілувались?- подруга аж завмерла.

-Ну так, трошки

-Я зрозуміла, що не витрясу з тебе нічого цікавого. Хоч на наступне побачення покликав?

-Сказав, що подзвонить сьогодні увечері. Але мама вже сердиться, щоб я не ходила щовечора на гулянки. Каже, щоб краще сиділа дома, а не ходила хто зна де.

-Так скажи, що ми з тобою разом. Вона ж пускає зі мною.

-Ось в тому і справа, що батькові це не подобається,. він їй говорить, а вона тоді на мені зривається.

-Блін, завжди у тебе якісь проблеми.

- Що є, то є...

Ми допили чай, ще трохи поговорили і вирішили, що для більшого переконання  Маринка зайде за мною сьогодні, вийдемо разом, а там вже кожна по своїх справах. Залишилось дочекатися дзвінка Михайла. 

До вечора я, як завжди, займалася своїми справами. Була здивована, отримавши смс від Сашка. Він написав, що нудьгує і чекає на мене, щоб загладити свою провину.  Тому мені не дуже й хотілось повертатись на навчання. Терпіти не можу виясняти з кимось стосунки. Тим більше, що замість симпатії до хлопця відчувати огиду. Як кажуть: "Від кохання до ненависті.." ну щось у цьому роді..

Дзвінка дочекалась. Точніше сказати Мишко надіслав смс, що на мене чекає сюрприз, щоб я виходила він скоро під'де. Я швидко зібралась і набрала Маринку.

-Давай йди вже, мені виходити скоро.

-Ага, лечу.

Через п'ятнадцять хвилин подруга постукала у двері.

-Ти що, до дзвінка не дістаєш?- запитала я пропускаючи у квартиру.

-Я забула.

-А ти чого це у ковбойському капелюсі? Ти з Вітьком зібралася на конях кататися?- хихикнула я.

-Ні, це у нас тематична вечірка.

-Де?

-У молодіжному центрі.  Хочеш з нами?

-Ні, дякую, у мене інші плани.

-Ну  і дарма. Там конкурси цікаві будуть. Вітько любить розважатись.

-Ага, я помітила.

-Не смішно. Він між іншим, мріє стати майстром спорту з верхової їзди.

-Що?

-Що чула!

-По-перше, у нас у місті ніде коней немає, а по-друге..

-А по -друге, нехай мріє. Я теж баляриною може стати хотіла і що? Ну важу вісімдесят кіло, але якщо дуже хотіти..

Я не витримала і засміялась. На наш регіт із кімнати вийшла мама.

-Дівчата, ви чого так регочете?

-На гульки збираємось.

-Знову гуляти? І не набридли вам ті гульки? Чого вдома не сидиться?

-Ой, тьоть Валь, так молодість минає. Вдома насидимося ще. Ось заміж вийдемо та  й сидітимемо.

-Ну так, - погодилась мама.

-Тільки як же ми вийдемо заміж, якщо ви нам гуляти не дозволяєте? -усміхнулась подруга.

-Ну чому  ж не дозволяю? Просто переживаю, щоб дурниць не наробили. Молоді ж ще зовсім.

-Тьоть Валь, а ви в молодості не робили дурниць?

Мама замовкла. Видно, що їй стало ніяково.

-Ну, Маринко, всяке бувало. Але ж матері дітям хочуть найкращого, правильно? Щоб помилок не наробили, щоб боляче не було.

-А може це все треба, тьоть Валь? Кожен на своїх помилках вчиться, а не на чужих.

-Може ти й права.

Я поцілувала маму в щічку і вийшла на двір.

-А можна я хоч одним оком погляну на твого Мишка?-  запитала подруга.

-Я ж твого Вітька теж особливо не бачила.

-Ой, що там на нього дивитись? Хлопець як хлопець.

Ми посміялись, обійнялись та розійшлися.

Я відійшла від свого будинку і побачила автомобіль Михайла через дорогу. Він виглянув у вікно і помахав.

-Привіт,- сказала сідаючи.

--Привіт, - поцілував мене, - як же я скучив.

-Ми ж нещодавно бачилися, - посміхнулася.

-Це було давно.

-Куди цього разу поїдемо? - я не витримала.

-Поїдемо в кіно, а потім до мене на вечерю.

-До тебе?

-Так, а що? Ти вже була у мене вдома і я думаю, що наші стосунки перейшли вже на інший рівень чи ні?

Я не відповіла. Вирішила не псувати вечір своїми сумними думками, то залишила це питання риторичним.Ось зараз як почну копатися у тому, що добре, що погано. Ніколи в житті так і не буде хлопця, якщо так поводитимусь. Треба просто діяти за ситуацією.

Ми приїхали до кінотеатру на вечірній сеанс. Фільм був із важким сюжетом. Такий собі психологічний трилер. Ось, саме те, що я люблю. Після фільму поїхали до Міші додому.

-Заходь, будь як у дома.- сказав, пропускаючи мене у квартиру.

-Дякую, тобі щось допомагати?

-Ні, зараз розігрію і будемо вечеряти.

Хлопець накрив стіл, запалив свічки, поставив вино та келихи.

-Хочу випити, - почав він тост, - за тебе. Ти мені дуже подобаєшся і я хотів би продовжити з тобою наше спілкування.

-Дякую, ти мені теж.

Ми їли та  розмовляли. Я трохи розслабилась та видихнула. Мишко увімкнув музику та запросив мене на танець.

-Чому ти така затиснута?- запитав, цілуючи в шию.

- Я боюсь..

-Кого? Мене?

-Я...я не звикла до цього всього і не знаю, як реагувати.

-Ти дуже вродлива.. Просто будь собою, розслабся..

-Я не можу так, - я відійшла від хлопця.

-Насте, ну що з тобою? Все ж добре. Я тобі обіцяв, що нічого не буде, якщо не захочеш.

-Так, я пам'ятаю.

Мені стало соромно. Я не знаю, що зі мною. Тривога всередині, але лише від того, що ніколи не було подібних стосунків і далі поцілунку не заходило.

-Іди сюди, - сказав Мишко.

Я підійшла. Він обійняв мене.
-Все добре, -шепотів він, пошгладжуючи  спину, - все добре. Не бійся мене, будь ласка. Просто відпусти себе. Роби те, що тобі хочеться і не думай ні про що. Чуєш? Просто не думай..

Ага, не думай - це не про мене.

Ми ще постояли деякий час обійнявшись і пішли  на балкон. Там стояло велике крісло. Михайло сів сам і посадив мене собі на коліна, накрив пледом. Ми дивились на зоряне небо та цілувались. Я трохи розслабилась, вино далося взнаки і я відпустила мої мізки погуляти. Ми сиділи довго, поки не зрозуміли, що вже замерзли і вирішили зайти в кімнату.