Сама...

Lenka сьогодні святкувала черговий день народження. Смішно, святкувала... Сама в порожньому номері красивого готелю в Будапешті. Вона сиділа з бокалом свого улюбленого вина, закинувши натомлені підборами ноги на бильця дивана, і дивилася крізь темне скло на вогні чужого міста. Терпіти не могла підбори, її улюблене взуття - кеди, але ж тут особливий випадок - її п'ята міжнародна персональна виставка.

Скільки їй стукнуло? Тридцять сім... І що? Що вона має? Купу незнайомих їй прихильників, сотні нібидрузів, імена яких Lenka постійно забуває. Виставки, фестивалі, зустрічі із знаменитостями. А на душі - порожньо, аж до гіркоти, до болю десь між грудьми, до спазму в шлунку. Давно навчилася нікого не впускати туди, у свою душу. Цікаво, а чи є вона в неї? Мати часто називала її бездушною, особливо після того, як одного дня привезла до маминого будинку дворічного сина з усіма його речами та іграшками, щоб трохи побув. Трохи... Син вже дорослий, так і виріс, чекаючи маму щовечора і сподіваючись побачити її хоч на екрані телевізора. Ні, вона відвідувала їх, забігала на півгодинки, приносила дорогі подарунки, обіцяла ще прийти і тікала, боячись свого холоду і якоїсь байдужості до всіх.

Lenka (так називали її в шоубізнесі) сиділа, не вмикаючи світла, крутила надпитий бокал своїми довгими пальцями і думала, за що у них із світом така взаємна нелюбов? Коли це почалося? Коли вона народилася чи коли мати дізналася, що її тоді ще чоловік хворий на епілепсію? Коли мама спересердя, від безвиході залишила її жити з бабою, що ненавиділа її, та з татом, якого все частіше корчило у страшних конвульсіях?

Мама поїхала за кордон, працювала і присилала Лені нові круті шмотки, ляльок барбі, жуйки, фрукти, яких тут ніхто і не бачив.

А Лена жила, чекаючи літа, адже відразу після нудного свята останнього дзвоника вона могла втікти аж до самого першого вересня на дачу до маминих батьків. Ото і було справжнє її життя, коли годинами можна сидіти на кладці, опустившись ноги у річку, малювати пейзажі з латаття, очерету, верб та куширів, а потім відривати п'явок із побитих ніг і дивитися, як кров тонкими цівками стікає по шкірі. Можна було разом із сусідський дівчатами гайнути до закинутої лісникової хати у пошуках захованих скарбів і надумувати неймовірні історії, бути таємничими детективами, дослідниками, які колись своїми відкриттями зможуть перевернути цілий світ. Вона любила просто лежати у нескошеній траві і дивитися в небо, проводжати поглядом крука чи сойку, що пантрували сусідських курчат, рахувати вбитих комарів і мугикати мелодії, тримаючи в зубах солодку стеблину трави. Лена обожнювала бродити лісовими галявинами і збирати ягоди, водночас малюючи в голові яскраві картини. Вона не поводилась, як тендітна дівчинка, скоріше, як зухвале дівчисько, якому не вистачало пригод. Мабуть, в околицях не було жодної шпаринки, якої б вона не знала, тут її все манило, вабило, притягувало.

Lenka підійшла до дзеркала - довге світле волосся соломою, а вона завжди хотіла кучеряве, густе, темне, як у сусідки Лани (цікаво, де вона тепер?), ніс картоплиною, сірі очі, довжелезні ноги, худа не по віку. Здавалося, на неї дивилася та сама дівчинка, якою вона була тридцять років тому. Така ж смішна і якось особливо гарна. Тільки очі видавали вік, адже тепер у них уже не було надії.

...Казка закінчувалася в кінці серпня, коли на пару днів у відпустку приїздила мама, ставила на городі шезлонг і засмагала в модному китайському купальнику та солом'яному капелюсі. Сусіди дивувалися з "городської" дами, перешіптувалися та гонили своїх корів до лісу і забували про панянку. Через два дні вони похапцем збирали речі і їхали назад до пекла, кожна до свого.

Так і жила Лена в очікуванні літа, аж поки не помер дідусь, а бабуся боялася сама жити на дачі.

Пролетіла школа, промайнула студентські роки, а їй так хотілося вирватися зі свого життя. Лена переконала себе, що єдиний вихід - вийти заміж. І вона зробила це. Вийшла. За першого зустрічного. Її шлюб був жахливим сном, який навіть не хочеться згадувати. Мабуть, якби зустріла свого колишнього, то навряд чи впізнала б. Добре хоч не мучили одне одного довго, розбіглися через рік. Син не став їй розрадою, довго примушувала себе полюбити, звикнути, відчувати хоч щось, та дарма. Кинулася у творчість. Потрапила до модної кампанії, створювала круті фото знаменитостей, брала участь у зйомках кліпів, фільмів, крутилася, пірнала в роботу з головою, щоб не думати ні про що. Їй пророчили успіх, вважали талановитим фотографом, художницею із власним нестандартним баченням світу, з почуттями, які вона вміло втілювала у свої проекти. Її любили і зневажали, нею захоплювалися і вважали дивачкою. А вона працювала і ненавиділа світ, людей, себе...

Син жив із мамою, яка вже не могла їздити на заробітки, столична квартира пустувала, бо Лена, яку вже стали величати на модний іноземний манер Lenka, мандрувала по світу.

А на душі лежало каміння... Важке і чорне... Особливо воно важчало у свята, адже знала, що десь за стінами збираються люди, радіють, піднімають келихи і дружно п'ють за здоров'я чи ще за щось. А вона була сама, підгортала до підборіддя коліно, прикрашене шрамом, який заробила падаючи з вишні на дачі, і думала, коли ж все почалося і закінчиться коли?