8. Сам винен

— Я теж піду, — сказав їй Сергій.

Його друг ішов, і йому не хотілося залишатися тут самому. Він не розумів, про що зараз думає Тоня, не знав її думок. Якби ж він міг прочитати їх! Якби тільки Сергій знав, що зараз коїться в неї на серці й усередині...

Він бачив, що Тоня гнучка й податлива, мов пластилін. Що ось зараз у них усе може статися — варто лише ще трохи її попестити, і вона вже вся по-справжньому буде його. Але в ньому зараз змагалися два поняття: дружба або кохана дівчина. Адже він завжди казав:
— Кохання приходить і минає, а друзі залишаються назавжди.

Ще з тих давніх часів, зі своїх юнацьких років, коли йому було сімнадцять, він засвоїв цю істину: проміняти пацана на спідницю — це ганьба. Сергій усе ще жив за цими вуличними законами. Йому навіть на думку не спадало, що ця дівчинка його кохає. Що заради їхнього спільного майбутнього й кохання йому варто й необхідно залишитися з нею, а не йти з другом. Друг і без нього чудово дійшов би додому, і все в нього було б нормально. А якби Сергій залишився — усе склалося б інакше.

Тоня із Сонею пішли їх проводжати. Тоня в під'їзді обіймала його, нікуди не відпускала, тримала за руки, благала, щоб він обов'язково залишився. Але Сергій — ні в яку. Він зреагував різко й відрізав:
— Ні — то ні.

Їй було неймовірно прикро, що хлопець, який тільки-но цілував і пестив її, віддав перевагу другові. Що дружба для нього важливіша за кохання. Що вона для нього не така вже й дорога і, можливо, він зовсім її не любить, а вона даремно піддалася думці зробити його своїм першим чоловіком.

Коли хлопці пішли, Тоня довго плакала, уткнувшись Соні в плече. Вона була така збуджена! Вона так цього хотіла! Вона кохала його й думала, що це взаємно... А він зруйнував усі її мрії та сподівання.

«Сам винен! — подумала вона. — Хай тепер робить що хоче, а я знайду собі іншого. Сам винен!»