Частина третя: Вибір

Вони знали, де відбудеться демонстрація. Квін вичислив адресу за добу — через логістичні маршрути, через контакти, через те, що він сам назвав «старою мережею», не уточнюючи деталей. Дік не питав. У певних ситуаціях важливий результат, а не метод — Брюс навчив його цьому, і це один із уроків, який він вирішив залишити.

Старий портовий термінал на північ від промислового кварталу: закритий рік тому, офіційно — на реконструкцію. Насправді — проданий через низку підставних фірм людині, якої немає в жодному публічному реєстрі. Дік провів там три години вдень — у цивільному, з термосом кави і блокнотом, як звичайний чоловік, що чекає на когось. Порахував охорону: п'ятеро на периметрі, троє всередині, четверо на даху. Знайшов чотири точки входу і дві сліпі зони в системі відеоспостереження. Запам'ятав. Не записав — записи можна знайти.

Вночі вони зібралися втрьох: він, Олівер і Селіна. Квін прийшов у зеленій куртці з капюшоном. Селіна — у костюмі Жінки-Кішки. Дік — у темно-синьому костюмі, що три роки пролежав у коробці на верхній полиці.

— Ти відкрив коробку, — сказала Селіна, побачивши його.

— Не питай.

— Не буду. — Вона оглянула його примруживши око. — Тобі пасує.

Квін нічого не сказав. Просто кивнув і перевірив спорядження.

Вони зайшли через сліпу зону в системі камер — Дік попереду, Квін праворуч, Селіна зникла в тіні на власний розсуд і з'являлася рівно тоді, коли це було потрібно. Охорону на периметрі нейтралізували тихо і без зайвого шуму — Квін умів це робити з такою самою байдужістю, з якою, мабуть, вів переговори в залі засідань. Різні інструменти, той самий результат.

Всередині зібралися дев'ятеро. Ядро «Спадкоємців» — усі семеро, плюс двоє, кого Дік не впізнав, але Квін упізнав і тихо назвав за прізвищами: один колишній чиновник мерії, один — з поліцейського управління. Підтвердження того, що вони вже знали.

— «Ґотему більше не потрібен страх», — говорив чоловік у центрі. Сухий, п'ятдесят з чимось, голос спокійний як у людини, що звикла вести збори і не терпить заперечень. — «Страх — це те, що Бетмен продавав нам замість порядку. Ми пропонуємо порядок. Справжній. Той, що не зникне, якщо один чоловік вирішить одного дня піти.»

Дік стояв у тіні балкону і слухав.

І думав: цей чоловік не помиляється в окремо взятих словах. Страх справді не є порядком. Але порядок, що будується на вбивствах, — це теж не порядок. Це просто інший вид страху з красивішою назвою і кривавим  почерком.

— Перша демонстрація відбудеться о першій ночі, — сказав чоловік. — Журналістка з «Ґотем Сентінел». Вона вже написала матеріал — він виходить завтра вранці. Ми маємо переконатися, що вона не побачить, як він виходить.

— Вбити її? — хтось із залу.

— Це вже вирішено.

Дік зробив один рух — тихий, точний, без попередження. Квін відреагував одночасно, як домовилися. Селіна вже була там, де треба.

Це зайняло чотири хвилини.

Дев'ятеро людей. Чотири хвилини. Ніхто не загинув.

Коли все скінчилося і шестеро з дев'яти вже лежали зв'язані, а решта стояли з руками за головою, Дік підійшов до чоловіка в центрі. Той дивився на нього без страху — з тим особливим виразом людини, яка ще не вирішила, чи це поразка або лише затримка.

— Ти не Бетмен, — сказав він.

— Ні, — погодився Дік. — Але для тебе це вже  не має значення.

Він зв'язав чоловіка, залишив анонімний виклик до поліції і вийшов через ту саму сліпу зону, якою зайшов. На вулиці стояв дощ — такий самий рівний і байдужий, як завжди. Він навіть не намагався від нього сховатися.

* * *

Алекс Келхоун відкрила двері о дванадцятій ночі — з диктофоном у руці та таким виразом, ніби відкрити двері незнайомцю о дванадцятій ночі є для неї звичною справою. Можливо, так і було.

— Ви живі, — сказав Дік.

— Очевидно. — Вона подивилася на нього. Потім на темно-синій костюм без мантії і без великого символу. Потім знову на нього. — Це нова робоча форма GCPD?

— Позаштатна. Можна увійти?

Вона відступила вбік. Дік зайшов.

Квартира журналістки виявилася саме такою, якою він її уявляв: книги скрізь — на полицях, на підлозі, на підвіконні — карта Ґотему на стіні з власними позначками, стоси роздруківок на столі, три порожні чашки і запах кави, що, здається, не зникав ніколи. Дільниця в мініатюрі, але з кращою бібліотекою.

— Вашу публікацію планували використати, — сказав він. — Як сигнал. Поки місто читало б матеріал про Бетмена — вони б робили своє.

— Хто?

Він розповів. Коротко, по суті, без зайвих деталей — рівно стільки, щоб вона зрозуміла масштаб і могла перевірити сама. Вона слухала, не перебиваючи, що, мабуть, коштувало їй певних зусиль — він бачив, як у неї кілька разів відкривався рот і закривався знову.

— І що тепер? — запитала вона, коли він закінчив.

— Тепер у вас є вибір. Публікуєте матеріал про Бетмена — він вийде в контексті розкритої змови, що дещо змінює тон і сприйняття. Або пишете про «Спадкоємців». Або обидва матеріали окремо.