Мамо!

Темрява.

Вона дихала поруч. Вона обіймала мене, як забута мати — чужа, волога, холодна.

Вона ховалася під шкіру, в легені, у саму душу. Вона стискала груди так, що хотілося благати про кінець.

І я благала.

Часу більше не було.

Була тільки вона — тиша, що стікала по моїх щоках чорним болем.

Що таке смерть?

Кінець? Початок?

Вирок?

Це вже не мало значення.

Бо коли вона торкається тебе — ти більше не питаєш.

Ти просто відпускаєш.

І раптом я згадала.

Ту єдину мить, у якій було життя.

Не кохання, ні — я ніколи його не знала.

Але була вона.

Її долоня.

Її губи.

Її очі… і клинок.

Холодний, мов обіцянка.

Вона поцілувала мене — ніжно.

Так, ніби любила.

І в ту саму мить прошила мене залізом.

Моя довіра стала жертвою.

Моя шия — лінією життя, що обірвалась від ніжного дотику.

Чи варта була ця мить усього життя?

Так.

Так, бо в ній я востаннє повірила.

Темрява почала танути.

Не зникати, ні — відходити з повагою, як завіса після останнього акта.

І за нею було світло.

Не те яскраве, святе —

а тепле.

Материнське.

Живе.

Я відчула його.

Як запах дитинства.

Як дотик того, хто любив мене ще до мого першого крику.

Хтось цілував мене в лоб.

Шепотів.

М’яко.

Знайомо.

З любов’ю, яку не купити. Не зрадити. Не вбити.

"Мамо..."

Слово зірвалося з душі, не з вуст.

Я кричала. Кричала так, що серце мало розірватись.

Але голос мовчав.

Гортань — німа.

Тіло — скам’яніле.

Мамо!

Будь ласка…

Не йди. Не полишай мене.

Пригорни, хоч раз.

Останній.

Бо я замерзаю.

Бо мені страшно.

Продовження буде....