Розділ №37. Старі таємниці

Саріела Сайленс:

Холодний протяг пронизував тіло. В голові нещадно гуло, поки я приходила до тями. Чорні плями розповзалися в очах, ніби хтось розлив фарбу. Я повільно вдихала повітря, намагаючись контролювати серцебиття, і через якийсь час мені стало від цього легше.

Пам'ять прокинулась, підкидаючи мені останні спогади та повертаючи в минуле. Я знову лежала прикута до плити антимагічними наручниками, знову не могла нічого з цим вдіяти та знову вдавала з себе сплячу. Тільки цього разу поруч були не діти, а якийсь хлопчисько, Кайлен та Алекс. Вони знаходились в дивному трансі, котрий контролювався магічними в'язами, які на мою шкіру певно ще не встигли нанести.

— Ти впевнена, що впораєшся? — запитав солодкий чоловічий голос, за яким я впізнала Альфреда. — В книзі написано, що магія відійде найсильнішому чи тому, кому жертва захоче передати дар.

— Якщо наша мама змогла його провести, то я теж зможу, — відповіли збоку. Кілька хвилин я не вірила своїм вухам, співставляючи голос злочинця із голосом аспірантки, а потім все стало на свої місця. — Вона просто не врахувала, що камінь лопне і рознесе вщент усе довкола.

— Думаєш ця орчанка більш витривала? — хмикнув Фред, блукаючи по склепу, в якому я опинилась. — Це надто ризиковано. Я б на твоєму місці просто знищив би їх і жив далі. Навіщо усе так ускладняти?

— Але ти не на моєму місці, — холодно відрізала ельфійка. — У тебе є статус, є гроші, є магія. А що мені дала Забута в цьому світі? Я хочу того, що мало бути моїм ще двадцять років тому. І я хочу помсти, Фреде.

— Тьєро, ти вже помстилася за Лейлу, — мовив чоловік з якимось смутком в голосі. Аж не вірилось, що в середині нього могло бути стільки людяності. — Я не хочу втратити сестру через якийсь ризикований ритуал.

— За неї — так. А за маму? — запиталась вона, крокуючи десь поруч. — Тобі не здається, що Забута обійшлась із нею надто жорстоко? Вигнання з клану. Згвалтування від того, хто мав би її захистити. Вагітність від нього ж. Потім пошуки своєї дитини, яку твій батько викинув на двір через відсутність магії. Потім кохання зі ще одним одруженим бовдурем, ще одна вагітність і ще одна зрада. Тобі не здається, що в цьому світі люди зі слабкою магією приречені на страждання?

— Тьєро...

— Я хочу отримати своє. І я це отримаю будь-якою ціною. Так що просто вийди на вулицю. Тобі не можна тут знаходитись. Коли закінчиться ритуал, я сама вийду.

Альфред мовчки пройшов повз мене та вийшов. Десь поруч зі мною почулися тихі кроки. Я спокійно лежала на холодній плиті, намагаючись не рухатись, аби не видати себе. Нажаль, на некромантів вкрай погано діяли заклинання летаргічного сна. Стара схема була гарною, але певно ця жінка була розумнішою.

— Думаєш, я божевільна? — запитала Алітьєра, знімаючи з мого передпліччя наручник.

Я розплющила очі та побачила напроти себе яскраво блакитні очі. Вони дивилися на мене, ніби я була вже мертва курка і залишилося лише розібрати мене на шматки та приготувати. Навіть те, як ця жінка врівноважено тримала кинджал з місячним каменем та наводила ним старі шрами говорило, що моя доля була вирішена. Тому я вирішила все ж таки поговорити перед тим, як усе скінчиться.

— Скільки тобі років? — запитала, щоб дізнатися як довго зраджував батько.

— Наш батько зачав нас з різницею в кілька тижнів, якщо тебе цікавило саме це, — хмикнула напівельфійка, на мить сильніше торкаючись  лезом. Від болю я прикусила губу та подумки вилаялась. —  Не соромся, в тебе не так багато часу залишилось, щоб розпитати про все. Так що...чом би і ні? В іншому житті з нас вийшли б гарні друзі.

— Якщо ми народилися в один час, чому тоді наш батько не залишив мою маму? — намагалася зрозуміти. —  Дідусь казав, що вони постійно сварилися. Тоді як й був сенс залишатися з нами?

— А ніякого, Саро...— усміхнулася золотокоса красуня та підняла мою сорочку вверх. Гостре лезо пройшлось по сонячному сплетінню, змушуючи гарчати. — Просто некромант в п'ятому поколінні сильніший за напівельфійку. Цей покидьок зробив ставку на владу, як і батько Фреда.

— Сила нічого не вирішує.

— Легко це говорити, коли один з наймогутніших магів у Сент Ебісі. Але не хвилюйся, скоро це зміниться.

Холодний камінь вривався в лопатки. Я дивилася в стелю та думала про почуте, намагаючись абстрагуватися від реальності. В повітрі розлився запах зимових троянд, від якого не було чим дихати. Поки Алітьєра наносила символи на інших жертв, я роздивлялася місце, яке стане моєю могилою. Холодні кам'яні стіни. Розташовані колом плити. Сліди крові на стічних акведуках.  Але найжахливіше стояло в самому центрі склепу.

В кількох кроках від моєї голови росло дерево, сплетене з троянд. Як і в маєтку мера, воно проростало з тіла Стели, огортаючи її в кокон. Фіолетові пелюстки зрощувались кров'ю, тримаючи її на межі смерті. А вмілі пальці напівельфійки постійно додавали трохи магії, аби орчанка не померла. Зі всіх боків від нього виднілися довжелезні та гострі металеві шипи, які не давали наблизитись до Стели.

Дерево жило своїм життям та вимагало більше крові. Воно пило її замість води, ніби ненажерливий монстр, котрий ніяк не міг втамувати свою жагу. А прямо перед цим жахом стояла стійка для молитв. Чудовисько обплітало її теж, за вказівкою того, хто його створив. І від цього було до безглуздості моторошно.

Алітьєра стала в центр кола, починаючи читати те саме заклинання з минулого. Від знайомих слів по моїй шкірі пролився холодний піт. Я шарпала руками, але не могла нічого вдіяти ні зі своїми нервами, ні з наручниками, котрі стримували мою магію. А сови поблизу не було, щоб як того разу увійти в моє тіло та знести бар'єр.

Як тільки голос став гучніше, моя магія повільно почала перетікати до кінчиків пальців. З кожною новою фразою, частина її переходила до Алітьєри, роблячи мене слабкішою та доводячи до сказу. Вона відбирала її  повільно, жадібно, з силою, ніби й сама не знала куди діти все це добро. Я знала, як відчувався цей стан, коли в тебе заливали більше, ніж могла б витримати твоя тілесна оболонка.