Розділ №34. Нервова розмова

Саріела Сайленс:

Якими ж приємними могли бути зустрічі, якби всі їхні обставини не приводили на місце злочину. Останнім часом, я бачила Елорі в більшості випадків саме на них. І добре, якби до цього не були причетні мої знайомі. Але коли усі ці злочини якимось чином торкалися мене особисто, я починала буквально звіріти на очах. Невже Кайлен і виявився тим героєм, котрого викрали?

Мій погляд зачепився за мантію Елорі, з під якої виднілися його стиснута долоня.   Холодний вітер пронісся вздовж вулички, поки я не могла відвести очей від Елорі.

— Значить маяк на ньому ваш, — зробив висновок Вартовий, ступивши кілька кроків у мій бік та протягнувши перстень. — Думаю, ви більше зможете сказати про його володаря ніж я.

— Було б що казати. Я зробила його для  Кайлена. Того самого, котрий заявив про зникнення хлопчика з дитячого будинку.  Але що він робив тут, я навіть не здогадуюсь, — відповіла, забираючи свій амулет.

— Можливо захворів? Чи шукав якогось хворого? Свідки казали, що він проблукав тут з добру годину, вдивляючись у людей.

— "Вдивляючись", кажете...— задумалась. — Відслідкувати його знаходження ви не змогли, наскільки я розумію?

— Ні. Після третього перенесення, слід остаточно зник.

— А де були кінцеві точки? — запитала, аби хоч якось пов'язати одне з іншим.

— Одна біля міської мерії, а інша ближче до окраїни. Неподалік від дитячого будинку, — мовив Елорі, ховаючи мене за тінню та одягаючи плащ, аби лишні люди не бачили. — Я теж подумав, що вони пов'язані, але крім здогадок у мене немає ніяких зачіпок та навіть мотиву. Я не бачу логіки у цьому, крім того, що Кайлен фігурував і там, і там.

— Думаю, нам все ж таки варто перенести вечірню розмову на день, — промовила, протираючи скроні. Від невтішних думок, біль ставав ще нестерпнішим. Але картинка складалася вкрай невтішна. — Ви скоро звільнитесь?

— Ви дійсно хочете сказати мені щось "дуже важливе" прямо зараз? — трохи здивовано перепитав Морн. — Думаю, що маю багато вільного часу. Місце злочину все одно чисте. А мертве тіло вже оглянув штатний некромант, ще до мого приходу.

— Тоді давайте пройдемося до найближчої таверни та вип'ємо чогось. Розмова буде довгою.

Лорд Морн якось дивно подивився на мене, але мовчки стиснув мою долоню та повів вимощеними вуличками. Сьогодні Сент Ебіс здавався мені вкрай хвилюючим. Було дивно іти під пеленою темряви, тримаючи чиюсь сильну руку. Я навіть хотіла було забрати її, але не змогла. Елорі міцно тримав її, не відпускаючи ні на мить, аж доки ми не дійшли до місця призначення. Хоча, як на мене, він навмисно обрав більш далеку таверну, аби довше побути разом.

«Крик Сирени», в якому ми опинилися, був досить відомим місцем і коштовним. Ціни тут були непосильні для середньостатистичних нелюдів, але й подавали тут досить рідкісні блюда й випивку. До того ж всього, весь персонал вкрай поважав чужу приватність та оберігав спокій клієнтів. Воно й не дивно, адже тут зазвичай снідала вся мерія та всі вельможі. Якби їх секрети ставали відомими простому народу, таверну б давно вже зачинили.

Як тільки нас посадили за окремий столик та прийняли замовлення, я помітила нервозність Вартового. Для завжди спокійного темного ельфа, зараз в нього на лиці відображалося надто багато емоцій.

— Все нормально? — перепитала. — Можемо піти в інше місце, якщо вас щось непокоїть.

— Ні, все добре. Просто скажіть те, що збиралися і давайте гарно проведемо цей день.

— Гарно...? — здивувалася такому формулюванню. Як викрадення адепта могло зробили цей день гарним? Він що, запрацювався? — Було б непогано...

— Світлого дня, лорде Морне! — раптово почувся чоловічий голос, змушуючи мене повернути голову. — Щасливий вас бачити в присутності юної леді. Але б чому вам не обрати когось вашого рівня? Можу познайомити вас зі своєю доброю знайомою, вона дуже талановитий маг. А дар в наші часи вирішує все, ви ж знаєте. Простолюдини нікому не потрібні, тим паче вам.

— Ну що ви, містере Далсед. На відміну від вас, я ніколи не цурався істот без дару, — різко відповів Вартовий, відхиляючись на спинку стільця. — Повірте, інколи великий дар це те ще прокляття. Так, леді Сайленс? Хоча звідки вам знати? Ваш син і досі займається нелегальним зіллєварінням.

— Що ви говорите? Це абсурдно.

— Абсурдно не розпізнати одного з найсильніших універсальних магів перед вашим носом. А те, що ваш син вирішив за вашою спиною створювати вічні привороти — питання часу, — холоднокровно мовив містер Морн, поки я не вірила своєму слухові. Сьогодні він точно був розлюченим. Що ж його настільки завело, що він опустився до відкритих погроз меру? — Я якраз вечором мав подати прохання на ордер. Так що у вас є трохи часу попрощатися із сином перед магічним висушенням.

— Це не зійде вам з рук, Елорі...! — гаркнув містер Дезмонд, — Ніколи не сходитиме.

Мер розвернувся та попрямував на вихід, а я вирішила перестрахуватися та наклала пелену, аби нас ніхто не чув та не бачив. Як тільки їжу та вино поставили на стіл, я зробила ковток  та почала розповідати свою історію. Про викрадення в дитинстві, про наділення магією жертв, про смерть викрадача, про те, як сили перейшли через магічні символи, про слова Лейли і навіть про свої власні підозри:

— ...Відард збирав трави для привороту. Якщо допустити, що Альфред і є організатор, то було б логічніше, якби він його вбив. Але він його викрав. І орчанка зникла, можливо за допомогою привороту. Ось чому я вважаю, що саме Альфред хоче провести ритуал.

— Тоді якщо на жінку в госпіталі приворот наклав теж Альфред, значить Кайлена викрав теж він, — підтвердив мої думки лорд Морн, про щось задумавшись. — Значить в нього вже  є два універсали, кинджал з місячної сталі та...камінь.

— З чого ви взяли, що в нього є камінь? — здивувалася. — Я не казала, що він його отримав. Звідки б?

— Кров Стели в правильних пропорціях може утримувати душі жертв замість кристалу, — пояснював темний ельф. —  Це досить рідкісна інформація, про яку знають вкрай мало цілителів.