Розділ №32. Привид Лейли

Саріела Сайленс:

Смарагдовий пронизливий погляд пробирав наскрізь. Я дивилася в очі Вартового, поки десь за вікном набирала сили  чергова злива, зриваючись громом на крик. Краплі доща розбивалися об вікно вітальні, порушуючи тишу. Теплі пальці ледь помітно торкалися мого зап'ястя, поки я нарешті відчувала свої власні емоції без відголоску чужих.

— Як ви себе почуваєте? — тихо запитав Елорі, посуваючись ближче та торкаючись колінами моїх колін.

— Значно краще, дякую. Я ваш боржник.

— Дарма ви так, я приймаю борги поцілунками. Подумайте ще раз, інакше можете пошкодувати, — цілком серйозно відповів темний ельф, рефлекторно поглажуючи мою шкіру. — Втім, не думаю, що надто сильно.

— А ви самі не будете? — прямо запитала про те, що бентежило мене вже  певний час. — Ваша дружина жива, донька все ще літає по цьому будинку, а я, давайте говорити відверто, не найкращий варіант для нових стосунків.

— Тьєра...Тьєра не з тих, хто не знайде шляху додому. За стільки часу, вона б могла дати знати, що жива, але не зробила цього. Значить не хотіла.

— Можливо не могла? — резонно зауважила. — Можливо ті люди схопили її і взяли в полон?

— Саро...Вона хоч значно слабша за вас, але мала досить сильну магію і за цей час могла б вибратися навіть з антимагічних наручників, — впевнено мовив чоловік, відпускаючи мої руки. Витончене лице похмарніло, згадуючи про щось особисте. — Я не знаю чому, але вона просто не хоче повертатися. Та і я нічого більше не відчуваю до неї, після всього того, що пережив через її "смерть". Наші кільця втратили магію в той же день, значить вона розірвала зв'язок навмисне.

— Я все ще не розумію її мотивів, чесно кажучи. І мене тривожить, що одного дня ви можете побачити її  та захотіти  повернути мертве до життя.

— І це мені каже некромант? — по доброму посміхнуся чоловік, хилитаючи головою. — Мертве має бути мертвим. І ви це чудово знаєте.

— Як некромант, я ще й знаю, що померлих вічно хочуть воскресити і що вони іноді самі стають привидами, які потім не дають спокійно жити, — хмикнула та посунулась ближче до містера Морна. — Але повірте мені, я завжди віддаю свої борги, якими б вони не були.

За вікном вдарила блискавка, на мить освітлюючи кімнату. Смарагдові очі повільно стали наближатися до мене, аж поки я не змогла в них чітко бачити своє обличчя. Довгі, тонкі пальці опустилися на мою шию, ледь помітно проводячи вздовж шрама і обережно зариваючись в моє волосся. Міцне стискання і Елорі повільно потягнув його вниз, змушуючи дивитися вгору.

Чужі губи ледь відчутно доторкнулися шиї, змушуючи моє серце шалено битись. Кожен новий дотик здіймався вище і вище, аж поки він не торкнувся моїх губ, втягуючи в повноцінний поцілунок. Мені бракувало повітря. Це відчувалося настільки спокійно та правильно, що усі питання відійшли в сторону. Залишився тільки він, я та пальці, якими я торкалася його одягу, аби дістатися до голої шкіри.

Сорочка впала на підлогу, слідом нею полетіли мої наручі і Морн ніби отямився. Його погляд зачепився на шрами на моїх передпліччях, уважно розглядаючи їх. Від неочікуваної зміни настрою, по моїй шкірі пробігся холод.  Я хотіла було забрати руки назад та вдягнути назад метал, котрий ховав рубці, але мені не дозаолили. Елорі сильніше стиснув руки, притягуючи мене собі на коліна і дивлячись у очі, став торкатися червоних слідів губами.

— Навіщо...? — запитала, дивлячись в смарагдові очі, котрі ні на мить не вживали від мене погляду. — Це неприємно.

— Я хочу, щоб ви відчували їх інакше. Щоб перестали ховати, ніби якесь потворство. Ви вижили, Саро. І це прекрасно. Чуєте? Живі люди, які перемогли смерть, не можуть бути потворними.  

— Я не можу... Просто не можу, Елорі...

— Можливо з часом...

В моїй голові яскраво з'явилося зображення з минулого. Як я намагалася зафарбувати порізи, як ховала їх під одягом і як наді мною сміялися істоти, які випадково їх бачили. Всі ці спогади підіймалися горлянкою нудотою і я залізла з колін Елорі, аби не псувати цей чудовий вечір своїм минулим.

— Просто залишіться сьогодні тут, добре? Я обійматиму вас цієї ночі. Не більше, не менше.

Зробивши глибокий вдих та видих, я сіла поруч Елорі Морном та мовчки поклала голову на його коліна.  Думки продовжувати пробиратися крізь хащі, нібито й не минуло цих двадцять років. Ніби я все ще була тією малою дівчинкою, яку викрали в дитинстві й мало не вбили. Кілька разів вони відступали, під затишними долонями цілителя, котрий весь цей час гладив мене по голові, але потім знову поверталися.

Теж саме було і зі сном. Через кілька годин я зуміла заснути, але реальність переслідувала мене і в думках. Мені снилася мати, котра сварилася з батьком. Снився дідусь Віторіус, котрий кричав на них. Снилась якась вродлива ельфійка і моя група. Ліани, котрі душили мене. Квіти. Зілля. Дерева.  Склеп. Всі дурні думки зливалися в безперервний потік сновидінь, які закінчувалися одним і тим самим. Я помирала на ритуальному столі і прокидалася.

Після чергового пробудження я не витримала і вийшла на кухню, залишаючи сплячого Елорі одного на дивані. За вікном стояла глибока ніч і я не знала що робити — йти додому чи спробувати знову заснути поруч з власником дому.

— Це не через тата, — мовив нізвідки привид, з'являючись напроти мене. — Це ваш дар намагається достукатись до вас.

— Чому ти так думаєш? — виснажено запитала, сідаючи на стілець. — Іноді кошмари — це просто кошмари.

— Бо ваш мозок намагається скласти до купи усі шматочки картини. Але йому не вистачає деталей.

— А як щодо тебе, Лейло? Чому ти досі тут? — не могла не запитати. — Що тебе тримає?

— Те ж що і вас, леді Смерть. Мій тато.

— Ти знаєш щось важливе, що має статися? — здогадалася. Інколи привиди залишалися, щоб врятувати рідних від небезпеки. — Йому щось загрожує?

— Я не можу вам усе розповісти. Забута тримає мій рот під замком. Але ви маєте пообіцяти мені, що віддасте усе, що маєте — батьку. Тоді він зможе жити далі й ця ворожнеча закінчиться.