Розділ №29. Інстинкт самозбереження

Вечірня темрява огортала стіни моєї кімнати. Десь позаду мене висів старий дерев'яний годинник, відміряючи час до сну. Тихе цокання звучало надто голосно в порожній квартирі, де не було Вуглика. Певно він знову пішов по своїм крилатим дамам серця. Варто було його довантажити роботою, а то останнім часом геть не бачу його. Я здійнялася з дивану, аби випити чогось теплого і лягти раніше поспати, але не встигла я зробити й декілька кроків, як почувся стук у двері. Відчинивши їх я побачила Кайлена, вдягненого в прості чорні штани та білу блузку. Він нервово засунув долоні в кармани і привітався:

— Світлої ночі, леді Сайленс. Ваша пропозиція ще в силі? — невпевнено почав він. 

— Хочеш провести ритуал зараз? — запитала, розуміючи, що просто так він би не приперся сюди майже вночі. — Проходь. Я принесу все необхідне.

Кайлен ніяково посміхнувся і пройшов в кімнату, а я сунулась збирати в кабінеті потрібні трави, розчини та посуд. Добре, що я перед навчальним роком значно поповнила свої припаси і все порозкладала на свої місця. Тому це не зайняло багато часу і через хвилин десять ми вже сиділи за столом і розглядали зілля з заготовкою кулона 

— Просто додай кілька крапель своєї крові і занурь в розчин цей камінь. Він приведе тебе до них і буде навіювати їх образи. 

— Думаєте, я зможу їх знайти...? 

— Зможеш, Кайлене.

Чоловік занурив прозорий камінь в зілля і на мить заплющив очі. Я дивилась на його риси обличчя й питала в себе, чому його могли залишити в дитячому будинку? Його батьки відчували, що в ньому схована магія універсалів? Чи може вони були настільки бідними, що не могли його виховати? Вони ще живі? Надто багато питань звучало в моїй голові. А ще, не давала спокою думка про Елорі. Тому, коли Кайлен повернувся з трансу я запитала:

— Тобі щось говорить ім'я Елорі Морн? 

— Звідки ви його знаєте? — здивувався чоловік. — Він допомагав нашому дитячому будинку, поки я там ріс. Кажуть, що колись він осиротів і теж там жив. 

— Ясно...— підтвердила свої здогадки. — Дізнався щось про рідних?

— У мене є рідний брат та звідна сестра. Не знаю, чому, але вона лежала в полі квітів, огорнута ліанами. Ніби...

— Ніби належала світу природи. Вона стихійник. А лиця не бачив? Чи архітектури? Чи зачіпок?

— Ні. Тільки це. 

— Не хвилюйся...кожен день тобі будуть відкриватися якісь деталі про них. Просто не знімай кулон. 

— Дякую вам, леді Сайленс. За все. Сподіваюсь, ви допоможете і Мартіну з його проблемою. А то коли я йшов, його геть трясло від нервів. Додаткове заняття для нього схоже на тортуру. 

— Заняття...? — перепитала, згадуючи про індивідуальне заняття, яке було назначене йому на восьму вечора. А вже була восьма нуль п'ять. — Так, згадала. Але...Чорт! Воно вже почалося... Двері зачинеш сам!

Я схопила мантію та побігла вздовж коридорів, аби пошвидше дістатися полігону. Добре, що він знаходився фактично під моїми вікнами і мені не довелося далеко бігти. Хоча певно вид у мене був дуже красномовний, якщо Мартін, побачивши мене, нишком перехрестився. Його погляд швидко забігав по сторонам, в пошуках чи то вільної могили, чи то якоїсь палки, щоб прибити себе і закінчити муки. 

— Невже я така страшна? — не витримала, пригладжуючи сиві коси за вухо. — Я думала, що після зомбі третього порядку, ти взагалі нічого вже не маєш боятися. 

— Зомбі хоч можна впокоїти. А якщо впокоїти вас, то я не впевнений, що знайдеться такий некромант, який зможе вас розвіяти, — нервово мовив адепт, роздивляючись кладовище. 

— Твоя правда. Але тобі все одно потрібно навчитися контролювати дар. І в цьому тобі допоможе мій старий знайомий. Пане Ардаманте? — покликала, стукаючи в двері склепу. Через мить з'явився той самий зомбі, якого Алексові адепти хотіли перетворити у рожеве чудо. — Світлої ночі вам. Допоможете нам провести експеримент?

— Для вас, Сарочко, все що завгодно. Тільки не розвійте випадково. У мене ще є незавершена справа тут, — чинно відповів Ардамант, знімаючи новенький темно-фіолетовий костюм і залишаючи його на одній зі статуй при вході у склеп. 

— Яка це? — здивувалася, бо ще до початку семестру, він говорив, що його тут нічого не тримає. Невже та дівчина щось із ним зробила? — Тільки не кажіть, що це через ту божевільну з групи Алекса!

— А ви звідки знаєте? — здивувався він. — Я поки не побачив у її кімнаті сімейне фото, то не признав, що то моя внучка, яку я бачив тільки немовлям. А як пожив з нею кілька днів, то зрозумів, що  не помру спокійно, поки не знайду їй якогось доброго телепня, щоб оберігав її від всяких покидьків. 

— Скоріше вже від неї, пане Ардаменте. Давайте чесно. Вона ж навіть зомбі до сліз доведе! А у них їх навіть немає!

— Невже вона така могутня? — запитав, Мартін, трохи заспокоївшись. — Я чув, що у містера Імеморіала група побутових магів. Хіба у них не слабкий магічний дар?

— Слабкий, синку, — мовив зомбі, славлячи кістляву руку на плече адепта. А той, ніби й не помічав цього за цікавою розмовою, і продовжував уважно слухати. — Ти чув колись народну мудрість, що "Краса — це страшна сила"? Так ось, Мартіне, доброта — ще страшніша. 

— Ну годі вам, Ардаманте! Не лякайте мого адепта, а то ще подумає, що дівчинка монстр. Он, краще хай на вас відпрацює заклинання. 

— А він не розвіє мене? — занепокоєно перепитав зомбі. 

— Розвіє. Але ви воскреснете на порядок вищим зомбі. А я подивлюсь чи є у магії  цього адепта хоч якийсь інстинкт самозбереження. Може до неї просто не доходить з першого разу і Мартіну  треба по три рази повторювати  закляття. Починай, не соромся. 

Адепт скептично подивився на мене, про щось задумався і почав впокоювати нашого місцевого бабайку. Все ж таки краще було відпрацювати це на тому, хто на тебе не кинеться через кілька хвилин. А то під час реального бою перевіряти межі своєї магії було не самою кращою ідеєю. 

Раз за разом багатоповажний Ардамант оживав і ставав могутнішим. Спочатку, до нього повернулися зачатки магії, потім почала наростати нормальна шкіра та коси. А після третього разу збільшився резерв до непоганих розмірів. Сам зомбі був цьому досить таки радий. Він намагався обережно керувати мертвою матерією, оживляючи заснувших метеликів коло склепу. Від давно забутої магії, його кістляві пальці не слухалися і трохи тремтіли. Але зрештою, метелики здіймалися з висохлої трави та летіли в повітря.