Розділ №28. Смарагдове кохання (Міні-гра)

Тепле світло від магічного вогню огортало невеличку кімнату. На вицвілих стінах висіли такі ж затерті полички з десятками книг на різний смак. Мої пальці обережно діставали одну на одною, аби подивитися, що ж саме було сховане між їхніх сторінок. "Вогняний пролісок", котрий розквітав під кінець осені й широко  використовувався для виготовлення різних зіль. "Холодна смерть", яка з'являлася після першого інею на полях і допомагала тримати розум в спокої. "Сльози сонця", які збирали після літнього сонцестояння. І ще купа різних висохлих квітів, які не так вже й легко можна було роздобути.

 На краю свідомості блукав дивний відголосок якихось теплих почуттів, котрі шукали вихід. Я дивилася на Елорі Морна і розуміла, що мої почуття до нього не мали з цим нічого спільного. А значить Алекс відчував до когось сильну таку симпатію. Втім, я ловила її не вперше у своїх думках. Тому, щоб відволіктися від чужих емоцій я як і раніше поринула з головою в роботу. Стало легше. 

Поки я подумки складала список знайдених гербаріїв та комбінувла їх, щоб хоч приблизно зрозуміти, де ж їх могли використати, лорд Морн вліз у рукописи сироти. Сторінка за сторінкою, він гортав чужі листи в шкіряному записнику та перебирав між пальців вогник. 

— Щось знайшли? — спитав темний ельф, ловлячи мій погляд на собі черговий раз.

— Нічого особливого, але маю здогадку. Пам'ятаєте, ви говорили про чоловіків, які поїли вельможних дам любовним зіллям та позбувалися безвольних ляльок? — запитала, вмощуючись напроти Вартового у стареньке, пошарпане крісло. — Нещодавно мені доручили в опіку аспіранта, котрий додумався створити вічний приворот. Так ось, в документації, яку він мені передав, як базові компоненти використовувались саме "Сльози сонця" та "Вогняний пролісок". Вони значно посилювали дію зілля. 

— Чому про це нічого не відомо Вартовим? Не думаю, що я міг прогавити магічне висушення, — здивовано здійняв брову чоловік, відкладаючи листи в бік та дивлячись прямо в мої очі. — Тільки не кажіть, що той бовдур його на комусь використав і безкарно десь ходить по Сент Ебісу.

— Ректора саме викликали в Колегію, тому поки що той...щур, на волі. 

— Саро? Як ви могли відпустити його? — ніяк не розумів лорд Морн, а я чомусь згадала, що часу в мене особливо то й не було аби зловити Альфреда.  Та й...

— Це син мера. Я не можу його власноруч затримати, оминаючи керівництво академії та підіймаючи шум за відсутності містера Олдера. До того ж, всі постраждалі від його привороту були звільнені від чар. 

— Звідки така впевненість? Вони вічні і зазвичай їх закріплюють на словах, котрі фактично неможливо виконати. 

— Альфред закріпив його на фразі "Доки смерть не розлучить нас" і мав необачність підлити його мені в напій. Тому після того, як я наклала на нього "Тимчасову смерть", рожева пелена мала зійти з розуму всіх жертв, — мовила, розглядаючи холодну витримку чоловіка. Спокійний, задоволений погляд говорив мені, що доля аспіранта вже вирішена. Якщо його не впокою раніше я, то це зроблять за мене. — Мова не про це. Що, якщо Альфред і є тим, хто створював ті привороти задля наживи? А Вілард добував для нього трави? 

— А потім щось сталося і від нього позбулися? — задумався на мить ельф. — Логічно, але я все ще не розумію навіщо було викрадати його. Чому б просто не вбити і все там? Чому не було ніяких слідів викрадення? Надто багато відкритих питань. 

— У мене є здогадка, але поки що теорія з "любовним синдикатом" звучить більш розумно. Варто знайти містера Далседа молодшого та спробувати співставити його напрацювання з тим, що підмішували жінкам, — спокійно підбила підсумки роздумів.  Увесь цей час мій співрозмовник не зводив погляду з мого передпліччя. — Щось не так?

— Не хотів питати, але раз ми заговорили про...про любовні зв'язки... Чому я відчуваю на вас чужерідну магію? Так, це не моя справа, але... В лісі ви ж не просто так зупинили нас, вірно?

— Пам'ятаєте ту ніч, коли я поглинула магію жертви? — повільно протягнула, не дуже бажаючи вдаватися в деталі. — Мій друг дитинства провів ритуал, аби викачати з мене надлишок і кілька днів наші душі будуть пов'язані. Тому, я б не дуже хотіла аби він відчував те, що відчуватиму я, коли торкатимусь вас. 

— Хіба ви не можете розірвати цей зв'язок? — занепокоївся він. — Якщо ви впевнені, що він відчуватиме ваші емоції, значить ви вже відчували його. І навряд чи вам це сподобалось.  Чому б не припинити це?

Згадка по поцілунок Алекса з Алітьєрою неприємно пробігся по шкірі. Захотілося знову витерти губи, просто щоб стерти з пам'яті ті слизькі відчуття. Але гірше того, десь на задвірках свідомості я відчувала, що йому сподобалося торкатися її. Сутність інкуба не змінувала жодна дружба і жодні  прохання. Я відчувала, як його серце інколи видавало якусь дивну закоханість. Тягу. Бажання. От як нещодавно. Але чомусь продовжувала триматися за цей зв'язок. 

Думки  Елорі мали сенс. Варто було розірвали це, але існувало маленьке "але". Обряд провів цілитель і зняти наслідки міг теж лише цілитель. А при всьому моєму таланті до некромантії, я не могла проводити на собі ж такі специфічні ритуали. Тому, замість відповіді я просто змовчала, знаючи, що Елорі це зрозуміє.  

— Думаю нам час повертатися. В мене ще є справи в академії. 

— Добре.

Ми здійнялися зі своїх місць та вийшли на подвір'я. На вулиці збиралися сірі хмари та поступово здіймався вітер. Лорд Морн про щось думав, відкриваючи портал, а я все ніяк не могла залишити думки про ритуал. А дійсно, чому він його досі не перервав? Навіщо йому було відчувати мої емоції та жертвувати можливими стосунками зі своєю аспіранткою? Варто було поговорити з ним про це. 

— Саро, ви ж знаєте, що я завжди буду на вашому боці? — кинув Елорі, виважено дивлячись в мої очі. — Якщо ви надумаєте розірвати цей зв'язок, я зможу вам допомогти. Просто знайдіть мене і вас нічого не буде турбувати більше. Ніяких чужих дотиків на вашому тілі. Ніяких чужих емоцій. Лише ваші.