Розділ №23. П'яний дракон

Саріела Сайленс:

Таверна «П'яний дракон» перебувала в досить людному місці, щоб вивіска повністю виправдовувала свою назву. Погромів там було завжди багато, наче п'яний крилатий взагалі не виходив із запою. Що було дійсно примітним у цьому закладі, то це  саме шматок дерева прямо перед входом. На ньому був зображений крилатий хижак з величезними гострими кігтями, який тримав у лапах маленьку чашку. Постійні клієнти часто любили сперечатися, що ж там було зображено за задумом художника: гномячий самогон чи пекельне пійло. Ті, хто були довше знайомі з тутешньою атмосферою, сходилися на думці, що там уже не було нічого, бо дракон давно напився вщент.

Мені завжди подобалася ця вивіска. Попередня була набагато гірша. А от цей витвір мистецтва зробив гном, який випадково вирішив замахнувся на честь Стели, бувши цілком порядним та  одруженим чоловіком. Він так перепив, що йому привиділося обличчя своєї дами на місці орчанки. Хоча, як казали чутки, що саме тому, що вони були надто схожі, пан і напивався в мотлох. 

А далі все було, як у казці: прекрасний гном націлився перетворити орчанку на красуню і вп'явся пристрасним поцілунком у її вуста. Але чи то принц був неякісний, чи то чудовисько було надто жахливе, тільки нічого в нього не вийшло. Стела застосувала свій коронний хук з правого коліна в пах, але влучила пану в ніс. Власне скло після цього польоту ластівки так і не вставили, тому Сара спокійно спостерігала через віконну раму, як батько Стели розносив питво відвідувачам.

— Гарячого сонця, пане Ктуаре, — привіталася некромантка, сідаючи за столик. — А де Стела?

— О, це ти, Сарочко... — сумно посміхнувся орк. — Загуляла моя Стелочка. Вчора пішла після зміни та так і не повернулася. Прийде —  випорю. Теж надумала, ночами шастати! А якщо ґвалтівник який трапиться? Вона ж така беззахисна... — журився Ктуар про свою двометрову дочку, яка заміняла вишибалу в їхній таверні та мала неосяжні габарити. — Дурненька.

— Не подобається мені це… — занепокоїлася я, через її загул. Стела хоч і була товариською, але ніколи не змушувала батька нервувати. — Пане, Ктуаре, а ви не знаєте, ніхто більше не зникав?

— Так, а що сталося? — занервував господар таверни, чудово знаючи про мою співпрацю з Вартовими. Величезні руки затремтіли, виставляючи на дерев'яну поверхню чашку кави, яку відразу ж подав брат Стели. — Є привід переживати?

— Є... — важко видихнула повітря й на мить замислилась. Цьому орку я повністю довіряла, адже свого часу ми зі Стелою були майже як сестри. Тільки от як розказати про ритуал йому?  — Якщо я не помиляюся, якийсь експериментал готує ритуал, для якого потрібно п'ять універсалів. Не знаєте, ніхто не пропадав?

— Ні, Сарочко... Крім моєї донечки хіба що... — величезне тіло звалилося на стілець і почало сьорбати пекельну воду одного з відвідувачів. – Я переживаю за неї. Ти ж знаєш, що її маму вбили у підворітті. А Стела ж, як вона! Самовпевнена, до кінчика носа! Ти не можеш якось знайти її...?

— Знайти — ні. Зате дізнатися про її самопочуття можу, — мої пальці стиснулися на шкіряній сумці, намагаючись прогнати дивне тремтіння. Погане передчуття пробралося під шкіру, тому я поспішила його прогнати. — Мені потрібна її особиста річ.

Орк мовчки віддав розпорядження синові принести кулон орчанки. Поки він шукав його, батько прогнав із таверни всіх відвідувачів, мотивувавши стусаном коштом закладу. Ктуар повернувся за кілька хвилин і вже в повній тиші залишився чекати на новини. Відточеними рухами я дістала все необхідне і почала читати заклинання:

— Speculum, sicut superficies, revelare mihi mundabitur et a mendace homo qui vivit in corde meo.  (Дзеркальна гладь, відкрий мені відображення людини, яка живе в моєму серці)

Шматок срібла повільно грівся, відкриваючи мені шлях у світ Безодні. Там, у диму, чорна гладь переливалася, вкриваючи силует блакитної ворони. Я дивилася на пташку, яка знаходилася в капкані з силових ліній, що пронизували  її тіло.  Вона ніби зависла там, на кордоні та не могла поворухнутися. Такий стан я добре знала ще з дитинства. Створіння, які знаходились в комі мали такий самий вигляд. Найгірше було те, що до них не можна було достукатися на жодній зі сторін окремо. Злиття душі з тілом можна було провести лише дуже сильному некроманту або лікарю. Потрапити в такий стан можна було лише некроманту або... коли людина втрачала багато крові, переживаючи больовий шок, але при цьому підтримувалася магічним підживленням, яке не давало померти.

Розплющуючи очі, я навіть не знала, як пояснити все це Ктуару. В моїй голові не було пояснення, чому зі Стелою могло статися подібне. Хто міг бажати їй такого зла?

— Вона в комі, — почала я з найгіршого. — Не знаю, як вона туди потрапила, але... її стан не природній. Хтось довів її до цього. Я можу витягти їх душу звідти, але  треба знайти  тіло.

— Як? — тихо спитав орк, опускаючи від горя могутні плечі — Степовий народ не можна знайти... Вони, як вітер, невловні. 

— Я поговорю із Вартовими Безодні, — сказала, підводячись зі стільця. Але шокований батько навіть не помітив цього. 

Виходячи на вулицю, я відчувала себе не краще за нього. Кому могла знадобитися Стела? Так, вона часто махала кулаками, але всі мешканці Сент Ебісу це чудово знали, як і те, що без приводу в морду ніхто не отримає. До того ж... Мене не залишало неприємне, липке відчуття страху. Наскільки ж могутнім мав бути нелюд, аби знешкодити таку сильну істоту, захищену від магії? Це не вкладалося в голові.

Відкриваючи телепорт у глухому провулку, я чудово усвідомлювала, чим це могло загрожувати, але іншого виходу не бачила. Туманний спогад перемістив мене телепортом на обвуглену галявину. Вона нітрохи не змінилася за ці дні. Тільки не вистачало ще однієї дійової особи, яка вдень  відсипалася після нічної зміни. Видихнувши морозне повітря з легень, я пішла до непримітного будинку, який розташовувався трохи нижче за схилом. Шматочки спогадів  оживали з кожним кроком і раз у раз спливали в пам'яті.