Розділ №21. Остання надія

Саріела Сайленс:

Мої пальці торкалися старовинної книги. Я гортала її сторінки та намагалася зрозуміти  стару мову. Хитромудрі, рукописні букви зливалися, ніби змії, не дозволяючи нормально читати. Кожна сторінка здавалася настільки старою, що я переживала, як би вони не обсипалися, не дивлячись на заклинання стійкості. Але чим далі я читала, тим більше згадувала ту легенду про «Кривавий парад». Можливо, це була зовсім не вигадка?  Що, якщо за часів справжніх магів, хтось провів такий самий ритуал і почав користуватися  резервом універсалів? Страшно уявити, наскільки могутнім він став би...

Уважно вивчаючи сторінки, я таки знайшла щось схоже на те, що відбувалося зі мною.  Потрібний ритуал називався «Novissimis spem» і перекладався буквально, як «Остання надія». Непритомного мага клали в центр пентаграми й добровольці віддавали частину свого резерву або маг, бувши сильнішим за інших, відбирав його через однакові руни. Добровольці майже завжди вмирали від магічного виснаження. Тому й ритуал мав таку назву.

Єдине, що залишалося не зрозумілим, то це ім'я майбутнього кривавого женця або хоча б його спеціальність. В тому, що мій викрадач помер, я не сумнівалася. От чому новий маг міг виявитися навіть  некромантом, або ж універсалом. Надто багато питань стояло до нього.

— А багато таких книг існує? — уточнила, аби уявити масштаб своїх проблем. — Я розумію, що одиниці, але як дізнатися точне число та імена власників? Навіть не уявляю з чого почати.

— У тому й річ, що ці книги писалися вручну. Будь-хто міг переписати собі частину або тільки те, що потрібно, — почав пояснювати старий. — У ті часи не думали про злочинців. Всі знання були в загальному доступі та мої предки визнали саме ці заклинання вартими останньої надії. Підозрюваних може бути безліч.

— І це мене приводить до початку, — я сіла по  дитячому прямо на підлогу, біля столика, і почала розглядати особливості ритуалу. — Тут написано, що кинджал, яким наносяться руни має бути з місячного металу. Тобі дуже пощастило, Ал, що ти не з бідної сім'ї, інакше ми б померли ще тієї ночі.  Крім того, потрібен дуже рідкісний поглинач, аби втримувати душі на межі життя та смерті — сльоза дракона. По всій імперії їх близько сотні. Потрібно буде дізнатися, хто з найближчих міст має такий у сімейній скарбниці.

— Я знаю як мінімум двох, — насупився Алексіус. – І тобі це не сподобається.

— Та кажи вже.

— У твого лорда.

— Тобто "її лорда"??? – здивувався старий. — Я звичайно проти вашого швидкого весілля, але ви ж розумієте, що це вирішене питання? Ви ж із дитинства разом. Який ще її лорд? А як же велика династія Імеморіалів? Я ж так сподівався, що в цьому маєтку з'явиться ще один свідомий маг з любов'ю до експериментів!

— Звідки ти знаєш? — перепитала я, намагаючись продумати мотиви Вартового. По всьому виходило, що бувши лікарем, у нього точно був потрібний кинджал. І, якщо Алексіус правий, то й камінь теж був. А ще він цілком міг замітати за собою сліди, тільки ось не розрахував, що я колись потрапила під такий самий ритуал. — Хіба ви з ним перетиналися?

— Був один момент... Знаю точно.  Ти впевнена, що йому можна довіряти?

— Вже ні, — видихнула, потираючи лоб. — Хоча навіщо йому це здалося? Не помічала за ним бажання отримати більше сил...До параду планет залишилося три тижні. Колишня жертва чимось не підійшла. Отже, щотижня буде близько двох магів, яких він муситиме утримувати на межі весь цей час.

— Зате я точно знаю, де ми можемо знайти універсалів, так Саро? — натякнув Ал на групу, що вдало привалила мене на днях. — Ти вже повісила на них маячки?

— Повісила. Тільки знаєш, навряд чи ця людина прийде в Академію, вдарить їх по голові сковорідкою та потягне на очах сотні студентів до екіпажу. Швидше за все, жертвами стануть міські.

— У тебе є хтось на прикметі? — Ал подав мені руку  і допоміг підвестися, доки його дід щось буркотів на фоні про наше весілля. — Може сходимо до них у гості?

— Добре, сходимо, — кивнула. Містер Морн сердито дивився на нас.  — Книгу я візьму з собою, ви ж не проти?

— А я маю вибір? — знизав плечима ображений старий. — Вона б все одно дісталася тобі. Рано чи пізно, ти б увійшла до родини.

Похитавши головою, я наклала заклинання ілюзії, щоб не викликати підозр у домашніх, і попрямувала з Алексом до своєї кімнати. Мені треба було подумати. Хто міг бути зацікавлений у такому ритуалі крім лорда Елорі? Напевно якийсь ботанік з гарним даром, бо дурний просто не додумався б до цього ритуалу. До того ж злочинець повинен мати гарну фізичну форму, щоб поцупити жертву. З усього виходило, що це був справді чоловік. Можливо навіть... Елорі.

Думати про лорда Морна з такого ракурсу було вкрай неприємно. Я звичайно не розраховувала, що ми відразу ж почнемо зустрічатися, одружуватися і займатися сім'єю, але все-таки... він дійсно мені подобався і я зовсім не вірила, що це дійсно він.  Хотілося звичайного людського тепла або хоча б справжнього друга, окрім вічно буркотливого Уга і кричущого Ала.

Завтра вранці, як тільки підніметься сонце, треба буде повертатися додому, відвідати кількох універсалів, попередити їх про можливий інцидент. Зайва інформація та страховка ще нікому не заважала. Хоч би ніхто з них уже не постраждав.

Заблукавши у своїх думках я й не помітила, що Алекс чогось став похмурішим за хмару. Він крокував поруч, ніби на армійських оглядах і жахливо хмурився.

— Ти чого?

— Мені не подобається, що Елорі до тебе залицяється, — десь на краю свідомості я вловила дуже неприємне, липке почуття. — Це може вилізти боком.

— Ти ревнуєш чи що?

— Ні, — нахабно збрехав Алекс.

— Не ревнуй. Ти пам'ятаєш про наш зв'язок? Найближчими днями, я вся у твоєму розпорядженні. Але й не забувай, що й ти в такому ж становищі. Я не хочу прокинутися уві сні від того, що вловлюю тварину хіть до якоїсь багатенької брюнеточки. Звільни мене від таких вражень. І постарайся про це не думати також.