Розділ №20. Останній подих

Саріела Сайленс:

Надія на мирне врегулювання конфлікту танула на очах настільки ж швидко, як ми підіймалися сходинками.  Коли наші ноги переступили  поріг кімнати, я з усмішкою підпалила жовту сорочку на Алу, починаючи вичитувати:

— З якого часу, мій любий наречений, ти став моїм дорогим нареченим? І чи означає це, що я на законних правах можу тебе вдарити по голові сковорідкою, як сумлінна наречена, яка дізналась щось не дуже радісне?

— А з тих самих, як я відмазував тебе від пиятики з шановною Серафимою Санктівною, коли в тебе був важливий експеримент! Пам'ятаєш? Так вона нічого не хотіла слухати, бачачи тебе в лабораторії крізь дзеркало правди, доки я не натякнув їй, що влаштував тобі романтичний вечір.

— Так там же... Я ж химеру створювала з різних частин тіла тварин. Як вона могла повірити в цю маячню? — дивувалася, згадуючи про розробку чудовиська та про свій зовнішній вигляд в той вечір. — Це ж коли ви мене побачили через дзеркало?

— О-о-о-о, — протягнув лікар. — У той момент, коли ти дбайливо замішувала зелений трупний скріплювач і заливала його у круглу форму. Твоя мати похитала головою і сказала, що ти готувати ніколи не вміла. Але її зворушило, як ти дбайливо викладала тісто. Це ж як треба було практикуватися в готуванні, щоби твоя мати настільки зворушилася в той момент? Досі не забуду, як вона мене вмовляла спробувати торт і одразу накинутися на тебе, доки живіт не скрутило. А ще дала цілу пачку вугілля, примовляючи, що кохання вимагає жертв.

— Ти серйозно? — почервоніла я від сорому.

— О так! – засміявся Ал. — Їсти в тебе я, до речі, так і не почав. Від гріха якомога далі. А то мало що...

— Ну добре, а твоя мати як дізналася? — спитала, втомлено розшнуровуючи черевики та роздягаючись на тому самому місці. — Невже моя доповіла?

— А ти не знаєш? У них ціла змова! Вже як тиждень наші матінки мило розмовляють про майбутніх онуків і, чесно кажучи, я вже подумую про твій варіант виконання їх мрії, — прихриплий сміх лікаря розійшовся по кімнаті.

Мовчки діставши з валізи свій одяг ми швидко перевдяглися і спустилися до вітальні. Це була моя найулюбленіша кімната  у всьому особняку. Її обшили у світло-коричневих тонах і, крім того, що тут накривали стіл, гості ще й могли почитати найрізноманітніші книги. Стіни повністю були вкриті поличками з ними. Складалося відчуття, що сам маєток був великою бібліотекою.

Міс Імеморіал уже сиділа на чолі столу і власноручно розрізала великий торт, рецепт якого передавався не одне покоління у цій родині. Все, що я знала напевно, так це те, що там був шоколадний бісквіт, вишня та сметанний крем, від якого слинки так і текли з рота. З тортом справа пішла вгору. Міс Імеморіал навіть не заїкалася про безпардонних, нерішучих чоловіків, а просто милувалася моїм недитячим апетитом. На якусь мить мені  стало так затишно, ніби я повернулася в дитинство. Не було цього тягучого відчуття майбутньої небезпеки, всіх цих убивств і дурної застуди, через яку я періодично чхала і підпалювала все довкола.

Але як і все приємне, торт мав властивість закінчуватися. Тому, подякувавши за прекрасний обід, ми вирушили в найцікавіше місце у всьому особняку — секретну лабораторію дідуся Ала. Секретною, щоправда, вона перестала бути дуже давно. Хоча, крім них трьох, про її існування ніхто не знав. А все тому, що мати Алекса вважала, що з цієї землі вистачить магічних експериментів і суворо забороняла магічити всім домашнім, після нещасного випадку з дочкою. Ось і вийшло, що містер Морн — великий винахідник найновіших магічних заклинань, опинився в підпіллі вдома.

Запилені коридори змінювалися одні за одними. Я дивилася на ці кам'яні стіни й згадувала, як в дитинстві блукала поміж них разом зі своїм другом. Як ми розповідали легенди та шукали страшних примар, яких тут чомусь зовсім не було. З того часу пройшло багато років, але відчуття ностальгії ніяк не відпускало, аж до самих дерев'яних дверей, прикрашених шестернями. Провернувши одну з них на декілька секцій вперед, а потім на одну назад, ми увійшли в старовинний кабінет.  Містер Морн уже чекав на нас і свердлив уважним поглядом.

— Радий вас бачити, Саро! — ввічливо вклонився сивий стариган, картинно посміхаючись мені та сердито дивлячись на внука. — А ти зовсім розперезався. Сарочка, між іншим, універсал. Ти хоч уявляєш, як їх мало? Ще й таких сильних! Тролячі мізки на ніжках. І в кого ти вдався такий? Напевно в бабусину рідню...!

— Тепер ти розумієш, чому я не дуже горів бажанням їхати сюди? — втомлено потер перенісся Ал і плюхнувся в найближче крісло, попираючи всі правила етикету. Не довго думаючи, я вчинила так само. Правила хай залишаються для вельмож, а мені не звикати до бруду. — Як тільки справа стосується тебе, мої родичі божеволіють. Вони завжди любили тебе більше.

— Е ні! — сперечалася я, — Вони мене не люблять. Вони мене на досліди хочуть віддати. Мама твоя – по розмноженню інкубів, а дідусь — по експериментах над унікальними магами, за які його не посадять у в'язницю. А мені, між іншим, жити хочеться ще, серед Вартових Безодні працювати, людей рятувати.

— Не хвилюйся, я теж не особливо хочу одружуватись, — від таких коментарів, старий маг закашлявся і витріщив очі на нас як на божевільних. — Ну що? – не витримав Алекс.

— Слава Всевишньому, хоч у когось в нашій родині мозок на місці. Ти, Сарочко, не ображайся, але цьому дурню дійсно не потрібні шлюбні кільця так рано. Я то думав, що ви схиблені один на одному і вирішив підіграти. А то Габріель мені виїла мізки вже не те що десертною ложечкою — вилкою! — старий потер скроні вузлуватими пальцями й пішов у таємну бібліотеку, чудово знаючи, що ми рушимо за ним. — То які книги вам знадобились?

— Нам потрібна лише одна — «Libri extremum spiritum». (У перекладі з латини означає «Книжка останнього дихання»)

— Ну і запити у вас, Саріело! Ви хоч в курсі, що там зібрані старі ритуали часів Вічної війни? Її недаремно так назвали. Все, що там є, використовується лише у крайніх випадках.