Розділ №19. Неочікувані подробиці

Саріела Сайленс:

Осінь майже вступила у свої права, з кожним днем дедалі більше зриваючи багряне листя з дерев. На гарній швидкості пейзаж зливався в одну багряну пляму, іноді перетинаючись із жовтими та сірими будівлями. Сент Асонія, в якій жили батьки Алексіуса, вже давним-давно була вкрита кривавим листям. Ще на в'їзді до міста, в очах починало рябити від різних відтінків палючого вересня. Я дивилася на широкі дороги й не могла повірити в побачене. Сент Ебіс цього ранку ще тільки жовтів, а місцями навіть зберіг свою зелень, а тут уже все було посипано кривавим. Дивовижно, наскільки могутньою була колись магія. Це ж скільки потрібно було витратити сил, щоб на стільки років зберегти точний градієнтний перехід впродовж різних пів року, який поширювався із заходу на схід.

У всьому іншому, Сент Асонія нічим не відрізнялася від Сент Ебісу: ті ж жадібні люди, ті ж крамарі, ті ж бідні квартали й ті ж Вартові Безодні. Навіть архітектура міста  не відрізнялася: центрована будова будинків, де всередині знаходилася ратуша, а вдалині — робочі квартали та селянські поля. Сім основних вулиць, які могли привести вас будь-куди. Однією з таких доріг я і їхала зараз екіпажем, сидячи навпроти Алекса та сонно підпираючи щоку.

Дивлячись на напівпорожні провулки, заповнені хіба що кленами, мені згадувалась вирізка з книги історії. Зі справжньої, а не розмитої на користь правителів і Колегії магів. Там говорилося про «Кривавий парад», коли з'явився могутній маг, набагато сильніший навіть за універсалів, і за ним проливались ріки крові. У «Книзі життя» описувалося, що вулиці міст, якими він йшов, забарвлювалися у бордовий колір, майже однією силою думки. Щоб його перемогти, довелося пожертвувати сотнею найкращих майстрів.

Колись, я знайшла цей фоліант в закритій бібліотеці дідуся. Переживши викрадення, подібні історії дуже яскраво запам'ятовувалися і навіть приходили кілька разів у снах. Минав час, я виросла і дізналася на своїй шкірі, що універсали в принципі не настільки всемогутні, але інтуїтивний страх залишився. Тому споглядаючи живе втілення дитячої страшилки, щось в мені стрепенулося, віддаючись по шкірі неприємним морозом.

По той бік скла почав виднітися  гарний особняк. Крізь величезні дерева до нього тягнулася парадна доріжка, вимощена камінням. Колись давно, на цьому місці билися маги та тепер будь-які насадження мали хитромудрі форми. На людей це майже не впливало, хіба що сама земля відбирала невеликий запас магії з резерву. Граючись у дитинстві серед тутешніх садів, я навіть уявляла, що десь під шаром ґрунту сидів дракон, якого вона навмисне підгодовувала. Звичайно, ніякого звіра там не було, але, відвідуючи це місце, я досі  так з ним віталася.

Екіпаж зупинився біля входу і ми,  взявши свої сумки, попрямували до будинку. Біля дверей на нас уже чекала мати Ала. Габріель Імеморіал, як завжди, мала сувору виправку та бездоганний вигляд. Вся ця ідеальність злетіла в мить, коли її син потрапив у зону видимості. Вона відразу ж змінилася на обличчі й побігла до нього в обійми, по дорозі згрібаючи в них і мене.

Коли задушливі обійми закінчилися, жінка змогла оглянути сина і похитала головою. Як будь-яка мати, вона бажала своєму чаду безмірного апетиту, сімейного щастя і була обурена до глибини душі, що саме чадо нахабно не хотіло ні поправлятися, ні одружуватися.

— А схудли як! — почала голосити міс Імеморіал. — А бліді які! А я тобі казала, Лексе, бери Сарочку за руку і тягни відпочивати! Ви ж зовсім не шкодуєте себе! Ти подивися на неї! — сплеснула руками доброчесна мати, помітивши, що я схудла на кілька грамів. — Справжньої жінки має бути багато. А ти своїми роздумами доведеш бідну дівчинку до непритомності! Хіба я тебе так виховувала?

— Якими роздумами…? — обережно уточнила, відчуваючи каверзу.

— Ну як якими?! — обурилася мати ще більше. — Я давно вже тверджу Лексу, щоб він йшов до вашого ректора і просив твоєї руки. А то скільки можна по побаченнях бігати? — розпалювалася вона, а я зрозуміла, що якщо зараз закричу, то можу не отримати улюблений вишневий пиріг і, до того ж підставити друга дитинства. Видихнувши кілька разів, я посміхнулася і для більшої переконливості уявила, як чхала сирою силою на свого нареченого, доки той бігав голим по всьому подвір'ю. Посмішка вийшла правдоподібною. — ...Саро!

— Вибачте, я замислилась. Але ж знаєте? Ми з Алом нікуди не поспішаємо, а онуків ви ще встигнете побалувати, вже я то постараюся! — у моїй голові відразу промайнула картинка, як я воскрешаю з найближчого цвинтаря натовп спиногризиків і вручаю свекрусі на її день народження. Осторонь закашлявся інкуб, вловивши через зв'язок душ мої думки.  – Це ж такий подарунок! Як я можу вам відмовити у подібному?

— Ну, дивись мені, люба... А то Алу нічого не можна довірити... — бідкалась жінка, сердечно заламуючи руки  та хилитаючи головою через безвідповідального сина. — Ех... Не ті тепер чоловіки повелися, не ті... Ось у мій час, Генріх просив моєї руки ще в шістнадцять років! І прожили душа в душу... Ох, не спокійне моє серце за вас...

— Мамо. Ну, годі. Ми взагалі по справі приїхали, поспішаємо до дідуся, — почав був лікар, але його методично змусили замовкнути. Пані Імеморіал здивовано здійняла ліву брову, не довіряючи почутому. — Ми дійсно по справі.

— А мені все одно. Поки не поїсте, не пущу. Там, між іншим, мій фірмовий пиріг холоне,  — підморгнула мені мама Ала, чудово знаючи мої смаки. Від однієї згадки їжі, в мене забуркотів живіт, бо я так і не встигла зранку повноцінно поїсти. — Ти ж не залишиш свою майбутню наречену голодною? Я не так тебе виховувала, Лексе! Справжній чоловік має в першу чергу думати про здоров'я своєї дами!

— Не залишить він, не залишить. Не хвилюйтеся ви так, — покивала я. — Він у мене дбайливий, добрий і навіть жодного разу не підвищував на мене голосу. Уявляєте? — сумлінно збрехала, крокуючи в маєток. — Ми тільки переодягнемося з дороги й спустимося одразу.