Розділ №18. Вічні сварки (Лабіринт Вуглика)

Саріела Сайленс:

В кутку кімнати згасло полум'я від чергового магічного вогню, затоплюючи чорнотою простір. Я мовчки одягнула піжаму та залізла назад під ковдру. Алекс сидів на ліжку, про щось задумавшись і навіть не помічав мене. Весь його погляд був прикутий до підлоги. Втім, я не відчувала якоїсь напруги між нами. Подібне мовчання було нормою, до якої ми звикли ще в дитинстві. За стільки років нашої дружби подібні дрібниці переставали хвилювати. Вистачало просто бути поруч.

— Не хочеш завтра зі мною навідатися до батьків? — тихо почав Алексіус, стискаючи в долоні край сорочки. — Дід буде радий, він постійно каже запросити тебе в гості.

— А давай, мусить же мене хоч хтось любити? А то останнім часом суцільні докори та крики... —  штрикнула Але в цій словесній дуелі. — Як гадаєш, він мені допоможе?

— Не знаю, минуло майже двадцять років. Якби ти не мовчала, ми могли б ще тоді все виправити, — масивне тіло повернулося на бік. Холодні очі ледь виблискували в темряві, впиваючись поглядом у моє лице. — Чому ти не розповіла мені раніше?

— Ал...

— Чому? — твердо запитав він ще раз.

— Це не те, чим можна пишатися, чи про що хочеться говорити, — десь на кухні почувся стукіт вікна, перебиваючи відверту розмову чимось нагальнішим. — Не хочеш помститися Вуглику?

— Хочу, — хитро посміхнувся інкуб, готовий виконати усе на світі заради справедливості та жартів над Угом.

— Підіграй мені...

Вікно зачинилося і почулися тихі кроки. Я швидко закинула ногу на стегно Ала, посуваючись впритул і обіймаючи його за міцну спину. Наші губи знаходилися на відстані дихання. З'їхавша ковдра оголила плечі й, загалом, картина була більш ніж зрозумілою. Тихе човгання по дерев'яній підлозі раптово змінилося криком фамільяра:

— Караул! При живому то мені, що витворяють!!! І не соромно? Та як можна!

— А що соромного? — раділа я гарному ефекту, цілуючи в ніс свого друга та знущаючись розглядаючи Уга. — Алекс, між іншим, не проти мого чоловіка та дружини. Навіть не проти зомбі у нашому ліжку! Він у мене взагалі чудовий коханець — завжди готовий до експериментів. А ось тобі, моя неоскупана дупа, мало не здасться!

Хутко злізши з ліжка я схопила подушку та хутко побігла за своїм фамільяром. Періодично потрапляючи в ціль, я насолоджувалася стогнаннями свого вихованця і відчувала себе щасливою. Так, з одного боку, було некрасиво виставляти себе перед Алом дитиною, а з іншого... Алекс недовго думаючи зістрибнув на підлогу і, взявши іншу подушку, почав допомагати мені. У повітрі літало пір'я, клубочилося білими клаптями, змушуючи нас чхати. Коли це ставалося, магічний вогонь хвилями розтікався по підлозі та яскравіше підсвічував наші бої без правил.

Дрібні речі та папери, літали по кімнаті анітрохи не гірше за пір'я. За кілька хвилин, у кімнаті з'явився величезний безлад, який старанно наводив Вуглик, рятуючи свою шкіру. На одному з крутих віражів, пугач скинув стопку книг, які розлетілися з гуркотом по всій підлозі. Пізніше впали й стільці, речі та навіть ми періодично зашпортувались. Нові перешкоди з'являлися на очах, змушуючи нашу компанію досить вправно долати перепони на своєму шляху.

Через хвилин п'ятнадцять, помста стала більше схожою на дитячі ігри,  й викликала хіба що сміх у всієї компанії. Закінчилося усе тим, що Алекс упав прямо на підлогу, зачепившись на книжку. Вуглик відразу зашпортнувся і впав йому на обличчя своїм хвостом, а я сама гепнулася на ноги. Клубок із тіл ворушився, стараючись  розплутатися, але не особливо вдавалося.

Вперше за довгий час я відчула себе частиною сім'ї. І це робило мене справді щасливою в цей момент. Все було правильно та гармонійно. Навіть майбутні синці анітрохи не засмучували. Засмучувало інше. Я раптом усвідомила, що вже давно не відчувала себе настільки щасливою та своєю. Мене вічно боялися, уникали, старалися принизити чи пошкодувати. А от так, як сьогодні, я себе відчувала хіба що з Елорі. Він ніколи не ставив мене вище чи нижче за себе. Просто приймав мене на рівних.

— Саро, а Саро? Ти ж не будеш зустрічатися з цим інкубом? — жалібно простогнав Вуглик, потираючи бік. — Він же мене ані крапельки не любить!

— А за що тебе любити, курячий хвіст? Сару не вберіг. Плітки розпускаєш. Репутацію псуєш. Печиво вимагаєш. Так ще й на мене намовляєш.

— Та краще я її вбережу від тебе, фіалка, ніж моя Сарочка буде вбивати всіх дам, які на тебе вішатимуться через інкуб'ячу магію, і потім її арештують! Та в мене серце не витримає всіх твоїх залицяльниць закопувати на місцевому кладовищі! А якщо перевірка звалиться?! Та я здохну перш ніж перепоховаю всіх деінде!

— А нічого, що я використовую амулет, котрий блокує магнетизм? — бісився Ал, витріщивши очі на Вуглика.

— Та твій магнетизм може заблокувати тільки фінгал на пів морди! Хочеш, поставлю? В мене знаєш який хук лівим крилом?! — мовив птах, смішно погрожуючи лапкою. — А ще краще — вищипати твою шевелюру і руки повисмикувати, щоб не розпускав!

— Ні, ти не фамільяр! Ти точно смажена курка! Принаймні зараз нею станеш! — вигукнув Алекс підіймаючись з підлоги та кидаючись на Уга. — Птицю на багатті їли колись?! Зараз приготую!

Хлопці розійшлись не на жарт і влаштували другий раунд побігеньок по моїй кімнаті. Не те що б це мене сильно тривожило, але від їхньої біготні по кругу, мене вже починало нудити. Та ще й ці крики, від яких неможливо було сховатися. Відчуття, ніби ці двоє мали спільні гени й ніяк не могли поділити між собою щось. Звідки між ними така ворожнеча я досі не розуміла, але трималась вона ще з мого дитинства. Пам'ятаю, як ми з Алом разом влізали у таємні бібліотеки наших дідусів, читали там книги та разом отримували покарання. Чудовий був час.

— Ну все, годі. Годі кажу! — гаркнула гучніше, аби мене почули. А натомість ці скажені витвори Забутої богині додали ще швидкості. — Та щоб вам!

— Сарочко, рятуй! Тут в нещасних фамільярів пір'я скубають!!