Розділ №17. Доросла жінка

Саріела Сайленс:

Гучне чхання пронеслось по кімнаті силовою хвилею. На вікні загорілася стопка прочитаних листів, які я забувала викинути в смітник. У яскравому полум'ї ще яскравіше стали сяяти фіолетові очі інкуба. Якби Алекс міг вбивати одним поглядом, впевнена, я була б вже давно мертвою і ніякий дар некромантії мені б не допоміг. Але раз не вміє, то і боятись нічого.

— Ти одна суцільна болячка.  А ще кажуть, що зараза до зарази не липне. Брешуть, нахабним чином! — буркотів лікар, дістаючи з сумки зілля і нахабно ігноруючи те, що я погасила вогонь і відвернулась. — Ти коли почнеш думати про своє здоров'я? І де це твоя чорна курка гасає? Чому не доглядає? А якщо ти знепритомнієш?

— Алексе, годі, — останні залишки спокою випарувались після нової нотації.  Останнє, що  хотілося мені зараз — чути голосіння.

— Що, "годі"? Я для чого тебе з того світу вночі діставав? Щоб ти себе вдень погубила? Чому я дізнаюся, що ти захворіла, від студентів, яких принесли до мене на каталці, а не від тебе?

— Тому, — розвела руками, вказуючи на поведінку інкуба, якого буквально тіпало від нервів. — Усі люди хворіють. Я не вмираю. Досить мене вичитувати, як мале дівчисько.

— Ти чхаєш сирою силою! Це не нормально! — розпалювався чоловік, розмахуючи колбою із якимось варевом. — Розумієш? Не нормально!

— Це мій обов'язок — чхати! Я, щоб його, експеримент якогось недоумка! Але це не дає тобі права вриватися до мене додому та звинувачувати у всіх гріхах людства!

— Жінко! — знову гаркнув Алекс, а всередині мене здійнялася ціла хвиля гніву. І за невдале побачення, і за Альфреда, і за злочинця, і за Гордеріона.

— Уяви собі! Не дівчинка! То ж годі на мене кричати. Я п'ю ліки й сумлінно відпиваюся чаєм. Ти не мій чоловік, щоб читати мені нотації! Мене дістало, що до мене ставляться, як дитини! Я доросла жінка, бачиш? —  я змахнула руками вздовж свого тіла. Неочікувано, з моїх пальців зірвалася вогненна хвиля, спалюючи одяг і залишаючи мене голою перед цим невротиком.

— Бачу, — проковтнув слину Алекс, витріщаючись на мою кістляву тушку.

— Ну, хоч щось тебе може змусити мовчати, — сплеснула руками. Стомлено розвернувшись, пішла за ковдрою за краю ліжка, аби загорнутися. — Чоловіки...

— Бачу, яка ти доросла, — знову забуркотів Ал, коли цікаве видовище змінилося закутаним клубком із вбивчим поглядом. — Така доросла, що навіть силу не контролюєш.

— А не треба було кричати на мене! Радій, що не твій одяг спалила.

— Шкода... — прошепотів ледве чутно співрозмовник. – Саро?

— Що.

— Я не твій чоловік, але дуже не хочу, щоб ти хворіла. Навіть більше скажу – ми пов'язані. Я через тебе весь день чхаю. Тільки замість вогню я на пацієнтів насилаю заклинання гострого проносу. Ти хоч уявляєш, скільки всього я передумав, доки не порівняв усе це?

— І... Як пацієнти? — співчутливо запитала, уявляючи собі не дуже приємне видовище.

— Прекрасно! А ось медсестри та прибиральниці не дуже. Туалет один, а сил у мене з ночі додалося багато. До речі, в крило цілителів краще поки що не заходити, — знизав він плечима та сів поруч на ліжко. — У мене також відпустка, так що пішли лікуватися?

— Ненавиджу всі ці сиропи, — простогнала, згадуючи гіркоту в роті та неприємний присмак лимона. — Гидота.

— Чудово пам'ятаю, тому я приніс особисті розробки із різними смаками.

— Якими? — на моїй пам'яті ще ніхто не експериментував зі смаком. Це ж треба було додуматись? – Не пам'ятаю, щоб таке взагалі існувало.

— Спеціально для тебе: від температури — з присмаком кави; від кашлю — із шоколадом; від нежитю — зі смаком родзинок.

— І як ти досяг такого ефекту? — дивувалася, розглядаючи дивовижні скляночки в долонях.

— Шляхом спроб та помилок. Діти, знаєш, взагалі не люблять ліків. Я, звичайно, роблю свою справу, можу вивести отруту, зняти температуру, зростити кістки, але залишаються залишкові явища. А ти взагалі унікум — тебе лікувати взагалі не можна, як звичайних магів. Ти ж лопнеш. Хоч бери, прив'язуй до стільця і вливай через рот літрами чаї.

— Ал...?

— Що? — буркнув інкуб, закриваючи сумку і відставляючи її в бік.

— Дякую.

— Завжди, будь ласка, — зам'явся чоловік, розвалюючись на ліжку. — Пий давай, пошкодуй моїх пацієнтів. Чищення шлунка, звичайно, штука корисна, але не дуже приємна. Хоч пані Хільдерік і відправила до мене нову швабру, як покарання для якогось лорда, але її на довго не вистачило. Де вона бере їх?

Згадавши, як комендантка любила перетворювати всяких вискочок  в знаряддя прибиральниць, я тактовно промовчала. Нехай це буде пікантною таємницею. Тим паче, що її заклинання тримались десь один день, а потім ці високородні телепні  самі тікали, аби їх не помітили в пошарпаному стані. Подумки посміхнувшись через спогади, я відкоркувала скляну пляшечку і випила експериментальне зілля Ала за один ковток. На смак виявилося й справді непогано. Набагато краще, ніж звичайне варево.

— Слухай, у тебе теж все тіло викручує? — запитав Алекс, стягуючи з себе незручний піджак і намагаючись розім'яти м'язи. — Пекельні відчуття.

— Так. Це невіддільна  частина моїх хвороб. А ще можеш забути про міцний сон, звірячий апетит і бажання жити, — я вклалася поруч, кутаючись сильніше у ковдру. — Ти мені краще розкажи, що за ритуал ти вчора провів, якщо так добре відчуваєш мене? А що важливіше, чим це нам загрожує?

— Якщо розглядати з теоретичної точки зору, це було щось середнє між «Злиттям душ» та «Поглинанням», які використовують кати, під час магічних страт.

— І скільки протримається твій чудовий експеримент? — я передчувала підставу, своїми синяками під очима. За стільки років вони ніколи не сходили з під моїх очей і ніколи не підводили. Хоча, в цьому випадку мені дуже хотілося, аби це нарешті сталося. — День? Два?

— Думаю...

— Ну, це не так страшно, — полегшено видихнула.