Розділ №13. Закохані люди

Саріела Сайленс:

Сон. Сон. Сон. Ще здавна люди казали, що він був усьому головою, міг зцілювати тіло і давав здоров'я. Переживши в дитинстві викрадення, я зрозуміла, що звичайні істоти не знали про нього одну важливу річ. Сни могли перетворити наше життя у кошмар. Особливо, коли вони по дурному зав'язувались на ментальній магії та періодично про щось натякали.

Цієї ночі мені снився високий, худорлявий чоловік у вишуканому бордовому костюмі. Я не бачила лиця — воно було прикрите довгим чорним волоссям, але бліда шкіра видавала в ньому аристократичне походження. Він тримав на руках маленьку золотокудру дівчинку із голубими очима. Вона дивилася прямо на мене, наче знаючи, що я її бачила. Мить, і нізвідки з'явилися ліани, обплітаючи мою шию й підіймаючи над землею. Я не могла дихати, а вона лише м'яко посміхалася на це. Все, що мені залишалося — знести її силовою хвилею.

Пробудження від асфіксії виявилося ще тим задоволенням. Я трималася за горлянку, стараючись відновити дихання, поки мій гість потирав забиту руку, сидячи на підлозі. Певно магія сприйняла загрозу уві сні як реальну і пронеслась спальнею теж, на всяк випадок. Добре, що я не мала звички тримати тут лишні речі, тому постраждав лише Ал і якась чаша з сумкою.

— Ти як? — запитав він, здіймаючись з колін і сідаючи поруч. Русе волосся стирчало на всі боки і я не могла згадати, коли останнього разу бачила його таким домашнім. — Розкажеш, що вчора сталося?

— Розкажу…

Я втомлено потерла перенісся і почала розповідати із самого початку. Через те викрадення, мені довгий час довелося звикати до своєї нової сили. Я дуже переймалася через шрами, тому дідусь Віторіус купив срібні наруччі, які закривали їх на передпліччях. Розпущені коси не давали розгледіти слід на шиї, а закритий одяг — на сонячному сплетінні. Втім, було те, що ми так і не змогли приховати ні від кого — сиве волосся. Таке ж саме було у магів, засуджених до вигорання, і жертв насилля. На них не лягала жодна фарба, жоден магічний заговір — ніщо. Через це, інші діти мене боялись. Всі, крім Алекса.

Після смерті дідуся, довелося переїхати із Сент Асонії в Сент Ебіс, де я вчилася жити  універсалом. А от Ал залишився вдома. Довгий час ми бачились хіба що на свята, аж доки він не влаштувався працювати в цю ж академію. Втім, про те викрадення нам так і не довелося поспілкуватися, аж до сьогоднішнього ранку. Уважно вислухавши  розповідь, інкуб розказав те, що знав сам, взяв зі стільця свій одяг і перевдягнувся.

— Це Фріда постаралася? — здивувався Алексіус.

— Ні, Вуглик злітав зранку, перед тим, як відправився стежити за моєю групою, — мовила, здіймаючись із ліжка та шукаючи одяг в шафі.

— І як вони тобі?

— Не знаю ще. Сьогодні в них має бути перша пара. Поки, наче, нічого не наробили, інакше б хтось би та й доніс вже. Хоча, з такими силами важко не влізти у неприємності, — я переодяглася в робочий  одяг і поспішно випила вчорашню холодну каву. — Сам знаєш, універсалів бояться більше ніж зомбі.

— Знаю... — про щось задумався чоловік, роздивляючись мій дім.

— Слухай, а ти не міг би по старій пам'яті ще раз стягнути ту книгу для мене? Можливо в ній є щось, що могло б вивести мене на злочинця.

— Дурне питання. Звичайно стягну, але у вихідні. Думаю, два дні це потерпить, — мовив Алекс. — Ти мені краще скажи, чи не міг це бути той самий маг? Не уявляю, як хтось міг вгадати та вирізати таку саму центральну в'язь. Її завжди робили унікальною. 

— Ні, там на сотню верст вигорілі землі. На них лише нещодавно почала рости трава.  Це хтось інший.

— Значить цей “інший” мав мати ту ж саму книгу. Іншого варіанта я не бачу… — зробив логічний висновок Ал. — До речі, своєму коханцю не розповідай про книгу. Їх давно заборонили, а мені не потрібні зайві проблеми.

— Ви з Вугликом змовилися чи що? — насупилась. Чому всі мене сватають без кінця? — Ніякий він мені не коханець. І нічого я йому не скажу. У мене з тим щуром наразі особисті рахунки.

— Добре, у помсту страшних некромантів я вірю більше, ніж у правосуддя. Потрібно буде приховати труп — клич, допоможу, — ми засміялись і вирушили в академію.  

На вулиці так само майорів неприємний дощ. Всю дорогу до корпусу я насилу стримувала чхання.  Так сталося, що сестра Алекса померла в дитинстві від лихоманки. Він був тоді маленьким хлопчиком і нічого не міг зробити. Її затяжна застуда дала ускладнення на слабке серце і воно просто зупинилося. З того часу Ал ставав божевільним, коли його близькі хворіли. Мені не хотілося його турбувати та нагадувати про минуле лишній раз.

Попрощавшись на вході, я пішла до свого кабінету, де мене мали чекати адепти.  Ближче до нього, натовп сонних студентів розсіювався, що саме по собі було дивним і навіювало дуже підозрілі думки. Це змушувало швидше пересуватися, аж до самої аудиторії алхімії, яка була навпроти моєї. Біля неї стояла група побутових магів Алекса, з зомбі в яскраво-рожевому костюмі з блискучими камінчиками. Помітивши того самого нещасного, котрому дісталося на полігоні, я настільки здивувалася, що навіть чхнула, забувши про конспірацію. На цей звук обернулися всі, включаючи Ардаманта, який благав поглядом позбавити його від цієї ганьби. Звідки ж цим дівчатам було  знати, що на мертвих, віяння моди не поширювалося і той факт, що цього сезону носили їдкі, яскраві кольори нічого не змінювало?

— Світлого ранку, леді Сайленс! – дружно привіталися дівчата.

— І вам...світлого. А хто дозволив брати в особисте користування шановного Ардаманта ар Теля? — спитала, вмикаючи командний тон. — Взагалі-то, вся нечисть в нашій академії досить розумна і працює, як весь інший персонал, за власним бажанням.

— Так цей... Лорд Імеморіал…. — невпевнено простягла дівчина, яка позаминулої ночі назвала труп солодким. — Дозволив...?

— Навіть якщо так, у них є дрескод, до якого входить класичний одяг чорного, темно-синього, фіолетового, бордового та зеленого кольору, — суворо мовила. Якщо вже Ардамант згодився з якихось причин мучитись в компанії цієї дами, то хай хоч виглядає нормально.  — Ви хочете, щоб його назавжди упокоїли?