Розділ №10. Знайомі шрами

Саріела Сайленс:

На околиці Сент Ебіса було галасливо. Лавки торговців займали більшу частину міста, тому тут завжди вирувало життя. Кожен охочий міг придбати тканини, килими, одяг, рибу, м'ясо. Містянам потрібен був заробіток, і вони не соромилися продавати свою працю, користуючись будь-якою можливістю. Для Вартових Безодні це часто вилазило боком.  Хоча б тому, що в натовпі магічні сліди розмивалися і знайти злочинця було майже неможливо. Та й через велику кількість лиць, торговці просто не запам'ятовували кожного покупця. Випитати в них якісь зачіпки було неможливо.

Я просувалася вздовж знайомих вулиць, розглядаючи торгові лавочки. Прохолодне повітря забиралося під антимагічний плащ та викликало бажання закутатись ще більше. Ілюзія та капюшон ховали мене від корисливих поглядів містян, але видно не від всіх, бо ментальна магія на диво висунула носа і неприємно так заскреблась між грудей. Вона прокидалась напрочуд рідко, бо була не основною й ніколи не працювала як потрібно. Тому я повільно роздивилась людей навкруги й не побачивши нічого підозрілого пішла далі до потрібного повороту. 

Між двома непомітними будиночками виднілась натягнута дзеркальна ілюзія. Зазвичай, вона зображала лише вулицю і шляхом ментального впливу викликала у перехожих легкий страх. Такі “стіни” ставили Вартові Безодні, аби не турбувати населення і перешкодити вторгненню на місце злочину. Особливо непробивних істот, котрі все ж вирішували пройти на територію, ця ілюзія паралізувала на місці, а потім  автоматично стирала пам'ять. Самі ж Вартові, мали спеціальний амулет, котрий охороняв їх від психологічного впливу і міг провести з собою інших людей. Мені, як їх тимчасовому спеціалісту, видали таку іграшку і я теж носила її завжди на шиї. 

Перетнувши ілюзію, дурне відчуття хвилювання стало ще більше давити на груди. Втім, поява Вартового зробила своє і пересунула увагу на його смарагдові очі. Вони яскраво виділялися на фоні блідої шкіри та чорного довгого волосся. Було щось в ньому магнетичне, що змушувало моє серце швидко битись. 

Колись давно, саме він майже врятував мене від крадія. Ну, як врятував? Перш ніж лорд Морн щось вдіяв, я наклала на дурного стихійника «Тимчасову смерть» і вручила його у руки Вартового. У ту ніч він так само дивився на мене зачарованим поглядом. Втім, з того часу до захвату додалася якась ніжність і гордість. Не знаю, чому, але йому подобалась моя сила та можливість постояти за себе. А мені в ньому імпонувала — відсутність жалю. Лорда Морна ніколи не цікавило, чому в мене сиве волосся, чому я постійно ношу антимагічні наруччі та ходжу в закритому одязі. Саме цим він притягував до себе.

— Вітаю вас, леді Сайленс, —  глибокий голос м'яко  розрізав тишу, змушуючи посміхнутись. Лорд Морн, як завжди, був одягнений в чорну шкіряну форму й обвішаний купою магічних амулетів. Втім, темному ельфу це шалено було до лиця.  — Радий вас бачити. Шкода, що за таких обставин.

— Вітаю, Елорі. Від чого ж шкода?

— Годі вам, Саро, ви чудово знаєте, що я маю до вас ніжні почуття і не відмовився б повечеряти з вами в якомусь милому містечку.

— Дивні у вас ніжні почуття, — не витримала, згадуючи останнє повідомлення з кривавими описами. — Листи з деталями вбивства трохи не дотягують до запрошення на вечерю. Можливо, варто було інакше запрошувати?

— А ви погодилися б? — хриплий сміх рознісся по провулку. — Мені здається, що я трохи не дотягую до вашого ідеалу.

— І це мені каже темний ельф, з воронячим волоссям нижче плечей і величезними смарагдовими очима, через які всі дівчата в окрузі стеляться штабелями до ваших ніг? — посміхнулася, відверто розглядаючи Вартового. Він дійсно мав магнетичну зовнішність і подобався мені. — Куди вже ідеальніше? І куди поділася ця хвалена самовпевненість ельфійського народу?

— Не знаю. Можливо, я переживаю за наші цвинтарі. Ви ж цих дівчат швидко впокоїте, а трунарі не розраховують на штабелі найближчим часом, — чоловік повільними кроками наближався до мене, не відводячи своїх очей. Це був перший раз, коли він так відкрито зі мною говорив. І, чого брехати, мені страшенно подобалося відчувати себе звичайною жінкою, від якої не падали на коліна від страху. — Як гадаєте, варто їх попередити?

— Щойно з'явиться привід вас ревнувати, лорде Морн, — легко погодилася. 

— Тоді повечеряємо після огляду тіла? Наприклад, у «Польоті Валькірії»?

— Рада буду прийняти вашу пропозицію. Давайте якнайшвидше розберемося з цим і підемо.

Лорд Елорі полегшено видихнув і відійшов убік, надаючи мені шлях до тіла жертви. Було дивно, що наша перша така відверта розмова відбулася біля трупа, але з іншого боку, де б ми ще могли перетнутися з такими роботами? Я — вічно сиділа в Академії магії, а він — був зайнятий розслідуванням злочинів. Часу на особисте життя майже не залишалося. 

Підійшовши ближче до тіла, я наклала заклинання на свої рукавички та обережно стягнула простирадло. На землі лежала молода дівчина вісімнадцяти років. Вона була одягнена в льняну розхристану сорочку та білу спідницю, вимазану брудом. Золотисте волосся заплуталось та закрило половинну синюватого обличчя. Мої пальці обережно посунули декілька локонів, але краще б я цього не робила. На голій шкірі відкрилась частинка шраму на шиї. Коли я відтягнула коси ще вище, то ледь стрималася від лайки. А от магія не витримала такого і пронеслась силовою хвилею по провулку.

— Що трапилося? — занепокоївся ельф, сідаючи поруч навпочіпки. А я дістала кинджал і методично шукала інші рани на руках. Вони мали явно фізичне походження — хтось вирізав їх гострим лезом. — Ви впізнали цей шрам?

— Так, — на моєму обличчі проступила звіряча лють і я продовжила  різати одяг на мертвому тілі, аби добратися до сонячного сплетіння та низу живота. У світлі ліхтаря вони виглядали напрочуд свіжими та потворними. Місцями, злочинець навіть не витер кров — точно не некромант. Той би помітив, що вона помирає і працював би чистіше. – Я вже бачила таке.