Розділ №6. Ніжні створіння

Саріела Сайленс:

Тиша огортала простір. На її фоні пронизливий крик звучав надто голосно, змушуючи мене прокинутись та  підірватися на своєму ліжку. Я побігла до вікна у чому була одягнена, намагаючись зрозуміти що ж сталося. За склом виднівся полігон бойовиків, на якому бігли адептки в одних нічних халатах. Крик прозвучав знову, але я так і не змогла роздивитись, хто ж саме кричав і від чого. Робити було нічого, тому я відкрила точковий портал прямо під стіну гуртожитку, поки ці бігуни нікого не покалічили та не створили море проблем. Навчальний рік ще не встиг початись, а неочікувані неприємності сипались як з відра. 

Надворі виявилося досить холодно. Це перше, що я помітила, стоячи посеред вологої трави в одних чорних, пухнастих капцях і м'якій піжамі з намальованою совою. Вдихнувши глибше свіже повітря, до мене дійшов аромат запашної кави, на який я і пішла, немов під гіпнозом. Варто було повернути за невеличкий виступ, як переді мною з'явився мій старий друг та колега — Алексіус Імеморіал. На відміну від мене, Ал був одягнений пристойно: біла сорочка, камзол, масивні черевики. Єдине, що вибивалося з образу старанного аристократа — розпущене, русяве волосся нижче лопаток, яке розвіював вітер. А так, шикарний взірець благородності й вишуканості, на якого пускали слину всі студентки. Знали б вони, який він хитрий та періодично нестерпний — зібрали б свою слину назад. Дивлячись на щасливе лице, я мовчки вихопила з його рук чашку і зробила декілька ковтків. Те, що в нічних перегонах  був винен саме він — я навіть не сумнівалася.

— Що тут у вас? — сонно пробуркотіла, потираючи очі.

— А ти не знаєш? — здивовано запитав чоловік, знімаючи з себе камзол і накидаючи його на мої плечі. — Мені цього семестру віддали групу побутових магів, яка перші роки була під наглядом міс Вайн. Уявляєш? У їхніх мізках крім кохання вже нічого не залишилося. Ось, намагаюся привести їх до тями вже другу ніч, а то за розмовами про любов всього свого життя вони взагалі перестали вчитися.

— І тут вона встигла відмітитись… — засмучено видихнула, сильніше кутаючись в одяг. — А чому вони з кухонним приладдям?

— А... Так я  минулої ночі теж будив їх. Треба було бачити: жах, паніка, вереск!  А сьогодні, їх староста — Мері, спорядила групу срібними приладами для захисту. Каже, що так звичніше, та й у господарстві знадобиться.

— А Мері, я так зрозуміла, це та з халатиком у єдинорогах? А вона нічого, я б її у свою групу взяла, — додала, спостерігаючи, як влучним кидком дівчина потрапила в череп одного із зомбі. Решта нечисті побачивши падіння побратима, розбіглась хто куди. — Бойова.

— О так! Вона моя гордість. Така мила... — висока, гарна блондинка методично била зомбі, від чого я щиро розсміялася з його слів. — А ще, вона добра, чуйна. Вони взагалі всі в мене виховані, милі, ніжні створіння з тонкою душевною організацією, — одна з дам вдарила качалкою жертву, та так, що в нього щелепа відлетіла в кущі. — Ну… майже. Загалом, я отримую естетичну насолоду, дивлячись на них.

— Зомбі, між іншим, також люди. Зі своїми почуттями. Тобі не шкода того мученика? Це, до речі, боляче.

— Ти завжди думала більше про мертвих... — кинув Алексіус. — А шкода.

Між нами повисла напружена пауза. Я з жахом дивилася, до чого доводили чоловіки нещасних адепток. Дівчата всією компанією били чергову жертву, яка насмілилася їх налякати. Тільки от цей зомбі був розумним, лише не міг говорити. Я відчувала, як від нього йшла енергетика страху і навіть болю. Мені хотілося зупинити тортури та забрати його звідти. І не лише мені, як виявилося. Одна жаліслива мала, з молотком для відбивних у руках, розплакалася і полізла захищати істоту. Відігнавши своїх подруг вона стала гладити череп потерпілого. Її губи ворушились у темряві, і я заради інтересу вирішила підслухати їхню розмову.

— ...в образу, мій солоденький! Нагодую, відмию, житимеш у мене.

Слухати далі мені не вистачило сміливості. Здалося, що благородніше добити бідолашного небіжчика... Алекс теж почув ці обіцянки, бо подавився своєю кавою, нахабно відібраною назад, підраховуючи збитки та уявляючи все, що говорила адептка.

— Та-а-а-ак... Як я бачу, суворі некромантські будні пішли їм на користь, — хитро засміялася, витираючи рукавом камзола пляму на чоловічій білій сорочці. — Ту, що з молотком, вже можу забирати до себе. Принаймні, вона не втратить свідомість після першого практичного заняття. 

— Якби ж... Вже навіть кричать не від страху, а скоріше від азарту, — чоловік махнув рукою. — Мені здається, ще декілька ночей, і це я від них бігтиму в піжамі.

— А хто тоді верещав на все подвір'я? — поцікавилася.

— Так аспірант наш, синочок мера. Не знаю, чому йому захотілося прогулятися саме під ранок, та ще й у такому вигляді, але дівчата прийняли його за зомбі й вирішили теж упокоїти. Ось він і побіг у лавах доблесних замордованих мертвеців.

— Романтика…

Перекинувшись ще кількома фразами з колегою, я вирішила піти доспати своїх законних декілька годин. Але, як то бувало, вони мало чим допомогли. 

Перші промені сонця наповнили кімнату, освітлюючи собою ліжко. Я прокинулася від будильника, який кричав на всю кімнату. Через недосипання, в голові поселилася зграя дятлів і довбала по скронях. Ось такою була ціна сили. Щоразу, коли я не спала належну кількість часу, вранці на мене чекала мігрень, яку неможливо було зняти ні травами, ні магією. Моє тіло не було призначене для такої потужності й працювало на знос, а тому відпочинок і гарне харчування мало залишатися на першому місці, якщо я не хотіла померти від виснаження. Саме так колись сказав дід Віторіус.

Прийнявши поспіхом душ, я вийшла на кухню. На столі на  вже чекала величезна порція смаженої картоплі. Страва мала такий аромат, що на якийсь час я навіть зуміла відірватися від болю. Фріда знала свою справу і мала надприродний дар вчасно приготувати щось, що покращувало самопочуття. Це була її особливість. Домова завжди відчувала подібні моменти.