Розділ №5. Садові роботи

Саріела Сайленс:

Холодний протяг морозив розчервонілу шкіру. Від внутрішньої боротьби та фізичного болю, на ній виступив холодний піт. Десь збоку непокоїлась Серафима Санктівна, яка постійно повторювала одне й те ж повідомлення на всю академію. Але я чудово розуміла, що якби Альфред Далсед хотів виправити цю ситуацію, то давно прийшов би. А так...скоріше за все він просто втік вже і прямував до мера під крило, аби той зам'яв конфлікт. Щось мені підказувало, що це був не перший випадок порушення закону з його боку. Та й скоріше за все не останній. По Сент Ебісу ходило багато чуток про махінації мера, тільки от доказів ніяких не було.

— Саро! — з'явився нізвідки Вуглик і клюнув мою голову, приземляючись на плече. — Ми там з лордом Трейдусом вирубили цього пацюка. Уявляєш? Він вже навіть валізу свою спакував із якимось зіллям! Ти як хочеш, але з ним треба щось робити. 

— Веди, Угу. Я страшенно скучила за своїм коханим, — спокусливо протягнула й попрямувала на вихід.  

Вишукані стіни ректорату швидко змінювались на звичайні — антимагічні, від яких було б легко відмити й сліди від пульсарів, і магічні заклинання, і навіть їдучі зілля. Я неслась вздовж них чи то на крилах кохання, чи то на рогах помсти за те, що якийсь аспірант зумів таки мене настільки принизити. Шукані двері знаходились не так вже й далеко.

Поки Вуглик про щось буркотів мені на вухо, я дивилась на свого недонареченого посеред підсобки. Жалюгідне видовище: фінгал під оком, на лобі червоний слід від казанка, який валявся неподалік, та розтрощена полиця на підлозі. Мені не хотілося не те що дивитись на нього — знати його не хотілось. Але цьому потрібно було покласти кінець.

— «Tandem somnum»¹, — прошепотіла, вкладаючи в закляття каплю магії. Дихання чоловіка зупинилося і тіло почало повільно синіти. 

В голові гуло. Відкат від любовного зілля ще потримається якийсь час, втім, без думок про цього гада було набагато легше.  Тільки от не полишало якесь дивне відчуття, ніби я впустила щось важливе за цими подіями. Оглянувшись по сторонах я не помітила нічого суттєвого, хіба що ту саму валізу, про яку згадував Вуглик. Вкрита шкірою троля, вона була під надійним захистом від фізичних пошкоджень. Магією відкривати її теж не вдалось би по тій самій причині, а ключа я не бачила. 

— Уг, а звідки ти знаєш, що там зілля? — поцікавилась я. 

— Так він її закривав при нас. Які саме зілля — я не знаю, але більше там нічого не було видно. А що? Думаєш щось незаконне? — пугач потер крилом свою голову і пнув лапкою замок. 

— Скоріше за все, там залишки цієї гидоти, якої він мені підлив. Перетягни її в мою лабораторію, від гріха далі, а там розберемося вже. «Fuga mortuorum», — прошепотіла я над валізою. Вуглик здійнявся і став кумедно штовхати лапками її на вихід. 

Коли він зник,  я підійшла до свого недонареченого, знов наклала на нього той самий «Політ мертвих» і рушила коридорами та алеями до місцевого кладовища. Дорога до нього простягала повз полігон для бойовиків. Мабуть, для того, щоб тих, хто програв у боях, не треба було далеко тягти. А, можливо, споглядання зомбі мало їх гарно змотивувати до навчання.

У основних потоків уже мали закінчуватися пари, ось чому я поспішила відійти якомога далі — менше свідків, менше проблем. На вході до нього стояла статуя ангела, котрий проливав сльози за загиблими. Я любила дивитись на неї, бо вона нагадувала мені про те, що мертві теж мали душу та право на емоції. І хоч вони не могли знову дихати, але дідусь мене вчив ставитись до них, як до живих. Розуміти їх. Приймати на рівних. Оберігати їх спокій.

На мою удачу, на самому кладовищі вже було викопано декілька ям. Я з легкістю вклала свою ношу до однієї з них, але закопувати його довелось вручну — невеличкою лопатою, яку хтось люб'язно залишив коло гори землі. Відкат все ще давав про себе знати й все моє тіло викручувало болем через те, що я довгий час знаходилась далеко від об'єкта привороту.

— Щоб ще раз я пожаліла нещасного адепта? Та ні за що! — сопіла собі під ніс, закопуючи Альфреда, замість того, щоб писати плани. Чергова грудка землі шльопнулася на голову аспіранта. — І придумав же, гад: "Поки смерть не розлучить нас"! Та звідки такі дурні, рожеві думки могли з'явитися у твоїй черепній коробочці? — спитала сама у себе, постукуючи саджанець по голові лопатою.

Найгіршим було те, що я чудово розуміла свою вразливість. Величезний резерв і універсальна магія, не давали захисту від таких випадковостей, і якби не це безглузде формулювання закріплювача — все не обійшлося б так легко. Він міг накласти: «Поки не народиш мені натовп спиногризиків» або ж «Поки я не порозумнішаю» і я вже не відбулася б так легко, адже антидота не було. 

Посипавши голову лорду Далседу сіллю, я раптово згадала старе, але дієве заклинання облисіння і вирішила трохи підкоригувати свою помсту. Через кілька хвилин і складних пасів, Альфред став володарем розкішної рожевої шевелюри у формі серця. Вона розташовувалася на маківці в оточенні блискучої лисини та мала протриматися тиждень. Від такої капості, мені навіть стало легше дихати.

Перевіривши усе, я плюнула на "капусточку" у своєму робочому городі та пішла  додому, насвистуючи якусь дитячу лічилку:

«Раз, два, три, чотири, п'ять —

Некроманти знов не сплять.

Все шукають, де вмоститись,

Ковдрою гарненько вкритись,

Але вічно щось бурчить,

Не дає спокійно жить.

Хоче з'їсти на сніданок,

Доки не настав ще ранок. 

Некромант його знайде,

І до бога проведе. 

Більше не захоче грати,

Піде мирно собі спати»

Дорогою до гуртожитку мені не зустрілася жодна жива душа, ніби якийсь приблуда некромант справді втихомирив усіх в академії. Але це не обдурювало мене. Як казали в народі: «Ідеально тихо не буває навіть у пащі у  троля — вдалині чути бурчання живота». Ось я й чекала, коли громове бурчання накриє територію. Дивлячись на спустошені  доріжки та не менш спустошений корпус викладачів у гуртожитку, мене не відпускало передчуття майбутнього лиха. Навіть чарівна комендантка кудись зникла, і не було з ким побалакати, аби відірватися від дурних думок. Можливо на мене подіяло нічне жахіття, а можливо бурхливе продовження дня.