Розділ №2. Неочікувані новини

Саріела Сайленс:

На вулиці стояла тепла погода. Якби я не поспішала до ректора, із задоволенням прогулялася б по затишних алеях, але вільного часу було не так багато. Тому я швидко увійшла до холу і почала пробиратися до адміністративного крила, серед натовпу нетямущих першокурсників. На відміну від них, старші адепти знали мене в обличчя та обминали четвертою стороною. Певно за стільки часу у них вже гарно розвинувся інстинкт самозбереження. Шкода, що молодші таким багатством не володіли. 

Коли на черговому повороті якийсь адепт раптово налетів на мене і мало не збив з ніг, я не стрималась та загарчала на весь коридор. Нещасний хлопчина від цього звуку так злякався, що обернувся в мертвого лева, чим викликав в мене додаткову хвилю лайки. Якби це був просто лев — я б змовчала, але такий прояв у перевертня означав одне — він універсал. І все б нічого, але я була єдиним унікумом, котрий навчався у цих стінах — всі інші відправлялись в Сент Асонію і там проходили сертифікацію. А це значило, що на мене чекало багато новин. І, скоріше за все, не самих приємних.

— Адепте, негайно перетворіться назад на людину. Пошкодуйте прибиральницю, горіле м'ясо вкрай погано відмивається від дерева, — тварина позадкувала і притиснула нижче вуха, трясучись від страху. — Не можете? Чудово! Ходімо! Якщо в нас потрапить хоч одне заклинання, хтось  буде мені заново весь курс некромантії здавати. 

Загроза допомогла заспокоїти фантазію переляканих учнів і вони розбіглись хто куди. Стомлено погойдавши головою, я пішла до ректора, періодично поглядаючи на морду гарного такого представника котячих. В половину мого росту він виглядав наче добре годоване котисько, а не хижак. Принаймні мене його чорні некротичні очі ні краплі не лякали. 

Через декілька хвилин на зміну кам'яній підлозі, прийшов килим в адміністративне крило. Дизайн приміщень суттєво змінився — став більш вишуканим і витонченим. На сірих стінах з'явилися картини, відзнаки та різна професійна документація. До самих дверей висіли портрети відомих випускників Академії магії Сент Ебіса — така собі алея слави.

Увійшовши до ректорату, я посміхнулась жінці, котра мене виховувала все дитинство. Вона сиділа за своїм робочим столом, розглядаючи стопки документації. Сріблясті змії на її голові нудьгуючи підпирали свої щоки хвостами, не бажаючи заважати хазяйці. Її смарагдові очі з вертикальними зіницями затуляли окуляри із захисним шаром магії, аби особливості раси не заважали виконувати роботу. 

— Доброго ранку, Серафимо Санктівно! — поздоровалась, щоб привернути увагу до себе. — Я до ректора.

— Він на тебе вже чекає. Слухай, як закінчиш зі справами — заходь, побалакаємо, поп'ємо са ... — запнулася вона, нарешті помітивши адепта, який намагався повільно злитися з навколишнім інтер'єром. — з апельсином чай. А це хто?

— Обов'язково прийду на чай. А це, схоже, неврахований універсальний маг у нашій академії. Уявляєте? А я й не знала про конкурента. Нове покоління місцевих жахіть зібралися вирощувати? Шукайте мені заміну?

— Якби ж… Може, ми його відпустимо? Хлопчику на пари треба. Він, мабуть, готувався до першого навчального дня.

— Та його ж прикопають за найближчим поворотом, у такому вигляді, — резонно зауважила, сміючись, — а мене потім совість замучить.

— Сарочко, якщо совість не прокинулася за ваші... двадцять років, то можете спати спокійно!

— Умовили, Серафимо Санктівно. Якщо до мого приходу поверне собі людський вигляд — хай іде.

Простягнувши руку до ручки, повернула її та рішуче відчинила двері. Десь за спиною пролунав глухий звук від падіння тіла і я подумки розсміялася. І чого вони всі мене так лякались? Так, зовнішність не дуже, характер теж, але ж не до втрати свідомості!

Рідні стіни кабінету навіювали ностальгію. За стільки років тут нічого не змінилося. Той самий масивний дубовий стіл, ті ж крісла, диван біля стіни, та й книжковий стелаж залишився таким же як і двадцять років тому. Навіть обгорілий кут від  мого пульсара не замінили. Такий собі “рідний дім”. 

Так сталося, що після смерті дідуся Віторіуса, його друг — Гордеріон Олдер узяв мене до своєї родини. Через те, що він з Серафимою цілодобово знаходилися в стінах Академії Сент Ебіса, я, можна сказати, виросла тут і знала кожну щілину. Навіть те, що на найвищій поличці у книжці “Тисяча та один спосіб розібрати дракона на зілля” знаходилася невеличка пляшка із коньяком — для особливо важких днів, про яку не було відомо навіть його дружині.

Сьогодні ці стіни виглядали напрочуд стомлено, як і сам ректор академії. Він сидів за столом, де було розкладено десятки листів паперу, та щось невпинно підписував чи сортував. Сам демон зламав би свої роги, якби захотів розібратися у них, але не Гордеріон, ні. Іноді мені здавалося, що він мав якусь могутню силу аби не сходити з глузду зі всією цією паперовою тяганиною. Втім, навіть він не був всесильним. Насуплені брови, сиве волосся, червоний слід на носі, який він постійно тер — усе це видавало хронічну втому. 

— Вітаю вас, магістре Сайленс! 

— Доброго ранку, — відповіла йому, сідаючи на крісло. — Я трохи поспішаю, ви по справі викликали?

— Так, я швидко, — чоловік простягнув мені список із шести імен і сьорбнув каву. — Цього року Колегія магів Сент Асонії доручила нам невивчених універсалів. Мабуть, лорд Фулз згадав про твоє прекрасне отримання диплома… Зараз немає вільних кваліфікованих магів, котрі б могли взяти на себе цю непосильну ношу. Тому, я думаю, що тобі прийшов час спробувати себе у ролі куратора. Сподіваюсь, що ти справишся з цим. Небеса тебе люблять. 

— Не те слово. Один із цих унікумів уже примудрився збити мене з ніг. Хоч би, інші були спокійнішими.

— Я не розраховував би. Ці гієни з Сент Асонії сплять і бачать, як би влаштувати нам проблеми. Навряд чи це буде легко… Я все ніяк не залишу надію, що ти кинеш своїх Вартових Безодні та займеш моє місце. Я надто старий став для каверз, того дивись і з'їдять.