Саріела Сайленс:
Холодний протяг колихав полум'я свічки. Я лежала прикута до ритуального столу і не могла відвести погляду від єдиного джерела тепла у цій кам'яній в'язниці. Моє тіло тремтіло, посинівши від холоду, але я надто боялась викрадача, щоб хоч якось рухатись. Єдине, що я дозволяла собі робити — ледь помітно розминати шию і крадькома розглядати навколишній простір, поки чорна тінь знову не повернулася перевіряти стан своїх жертв.
Після останнього пробудження все змінилося. Крім мене тут лежало ще четверо дітей, але вони так і не змогли зняти з себе «Tandem somnum» або, як його звали у народі – «Вічний сон». Якби я, через свою вроджену допитливість, не залазила нишком у дідусеву бібліотеку, то теж спала б. Мені пощастило: надто вже дитяча зовнішність і маленький зріст, робили з мене жертву, яку навіть не брали до уваги. Тому маг досі й не помітив, що я зуміла скинути з себе прокляття. Втім, мій великий дар і ще більший обсяг знань нічого не змінювали: антимагічні наручні не дозволяли ні втекти, ні протиставити щось викрадачеві.
— Угу! — почувся відчайдушний крик у склепі, відбиваючись луною об незліченні закутки.
Від цього звуку я мимоволі здригнулася і повернула обличчя у бік невеличкого віконця. Біла сова билася об стіну, намагаючись зрушити спеціальний контур, який частково вбирав еманацію смерті. Викрадач встановив його, щоб душі жертв не могли покинути це місце, але не розрахував сил і захопив ще шмат землі за стіною, тим самим ловлячи померлого птаха в пастку. Як досить обдарований некромант, я розуміла мертвих на інтуїтивному рівні, і ніякі антимагічні наручники не могли цього змінити. Я відчувала її біль підшкірно і це було навіть гірше самого ув'язнення.
— Не бийся, будь ласка, — не витримала я, ледве підводячись над гранітною плитою, — ти лише швидше зникнеш.
Птах завмер біля стіни та, зробивши віраж, приземлився на ритуальну плиту. Його круглі червоні очі блимнули в напівтемряві.
— Так, я бачу згаслих, — сова, почувши це, зраділа і почала тріпотіти крилами, намагаючись щось мені пояснити, — але я ще занадто маленька, щоб розуміти тебе досить добре. Так дідусь казав... Зате я можу тебе пустити до себе погрітися, тільки тихо! А то скоро має прийти страшна тінь, і вона може тебе розвіяти!
Фамільяр подивився на мене так, як батьки, колись дивилися, після чергової випадкової капості. Цей погляд я називала "Дурна-дурна Ела" і терпіти не могла до кінчика свого маленького, гострого носика, тому що після нього слідували нудні нотації та різні покарання.
— Я знаю, що дух може вкрасти моє тіло, я не така вже й маленька, — ображено надула потрісканої губи, — просто... Такі гарні пташки не можуть бути злими! Я ж бачу, що тобі зовсім не я потрібна, а хтось там, за стіною. Якщо ти залишишся тут, то той великий фіолетовий камінчик тебе з'їсть! А дід казав, що якщо я дозволю когось вбити, то він заборонить мені входити до його кабінету, а там сті-і-ільки книг цікавих! Ти собі не уявляєш навіть!
Сова похитала головою, змирившись із моєю балакучістю, і обережно торкнулася дзьобом чола. Так, браслети не дозволяли використовувати магію, а ось керувати своєю душею вони не заважали. Тому дух птаха повільно злився із зеленим вогником і почав прокручувати образи: дерево, гніздо, маленьке спляче совеня та тіло на землі, пробите стрілою. Все життя цієї істоти яскраво спалахнуло в моїй пам'яті, викликаючи сльози та напад нудоти. Це відчувалося настільки сильно, що я ледве встигла заплющити очі, почувши тихі кроки викрадача.
— Як нам вибратися? — спитав голос в моїй голові.
— Не знаю, але ця тінь робить щось дуже погане, — подумки відповіла я.
— Тобто те, що п'ятеро дитинчат зараз на межі виснаження, це ще не погано? — саркастично запитав голос, стукаючи дзьобом об маківку і натякаючи на розмір мого розуму. Від цього руху голова розболілася з новою силою. — Що, може, бути ще гірше?
— Ще і як! Зараз, ми хоч би живі, а я у свідомості. Цей “щур”...
— Який “щур”? — не зрозумів дух.
— Я так зву цього мага, тому що він теж шкідник і страшний, — пояснила, подумки скривившись. — Так от, він хоче зробити щось жахливе. Не знаю що, але знаю, що некромантам завжди потрібно стояти у центрі зірочки, аби залишитися живими, а ми зараз лежимо на одному з кутів.
— І коли цей щур почне свою справу? — серйозно перепитала пташка, нетерпляче тупаючи лапками по краю свідомості. — Як нам зрозуміти?
— Коли почне читати щось незрозуміле.
— Але він уже говорить якісь дивні слова, схожі на скоромовку п'янчуги!
Від здивування та страху я хутко розплющила очі. Приглушене світло вдарило по зіницях. Серце забилося настільки швидко, що я навіть розгубилася, переставши контролювати себе. А сова, відчувши цю слабкість, взяла та захопила владу над тілом, викидаючи мене із нього! Я могла лише споглядати, як вона швидко здійнялася з плити, пройшовши крізь антимагічні наручні та штовхнула “щура”, падаючи в середину зірки. Пентаграма засвітилася, витягуючи енергію зі всіх, хто стояв за лініями. Безмежна енергія поступово рвала моє тіло на частини, підкорювала, наповнювала собою, погрожуючи вбити. З останніх сил пташка закричала та знесла надлишками сили все навкруги, навіки зникаючи з цього світу.
По моїм очам стікали сльози. Я відчувала, як та ж сама безмежна сила затягнула мене назад в тіло і продовжила змінювати його. Десь на закутках свідомості пролунав гучний крик:
— Саро! — хтось невпинно кликав мене, але я ніяк не могла продертись крізь хащі жаху. — Саро, щоб тебе! Якщо ти підпалиш мій хвіст, я тебе сам приб'ю!
Невелика чорна сова плюхнулася на тремтячу руку, впиваючись гострими кігтями в передпліччя, і тим самим змушуючи побачити реальність. Мить — і свідомість стала поступово повертатися. Замість кам'яного підвалу та ритуального столу з'явилася невеличка квартирка в гуртожитку для викладачів. Я задихалася від скаженого серцебиття та наляканими очима дивилась на свого рятівника.
#944 в Любовні романи
#229 в Любовне фентезі
#62 в Детектив/Трилер
#35 в Детектив
Відредаговано: 22.05.2023