Книга 2 "До слави" Частина 1 Глава 4

IV

Петро приходив до себе з кожним днем. За місяць опісля, як його сюди привезли неживого, вже ходив сам, підпираючись палицею. Виходив у садок і грівся на сонці, бо Онисько все говорив, що від променів сонця чоловікові крові прибуває. Тут стелили йому кожухи і подушки. Маруся звичайно сідала біля нього, і любенько собі розмовляли.

Одного разу почув голос бандури. Він дуже зрадів і спитав Марусі, хто це грає?

— Хіба ж він грає? От йно що вчиться.

— А принеси мені бандуру, будь ласка, хай попробую.

Маруся принесла бандуру. Петро попробував, а відтак став співати. Маруся задивилась на нього і слухала.

Петро, співаючи пісню, дуже зворушився. Йому зашуміло в голові, потемніло в очах, і він зімлів. Упав ниць і дивився скляними очима, наче вмерлець. Маруся налякалась. Вона припала до нього і скрикнула в розпуці:

— Козаче мій, мов сонце, що ж я тобі наробила! Рятуйте!

На той крик перший прибіг Онисько з пасіки. Він приніс кухоль води і став Петра тверезити.

— Еге ж, тут бандура цьому винувата, а може, ще щось. Ну, не лякайся, Марусю, других сережок не обіцяй, він і без того очуняє.

Петро справді очуняв.

— Ти, небоже, нічим не хвилюйся — ще не можна. Коли подужаєш, то сам бандуру тобі принесу і заграти попрохаю, може, ще і тропака вдарю, лише ще не зараз. А тобі, Марусенько, хай не захочується печеного леду, бо усю мою роботу попсуєш, знівечиш. Ти сама, коли хочеш, то співай собі, скільки тобі завгодно. Це навіть добре буде: як ти співаєш, то в мене в пасіці краще бджоли мед носять. Але Петрові співати ще не можна. Ще мало крові й мало сили. Коли людина хвилюється, то уся кров у серце набіжить, а для голови вже не стане. Від того морока приходить. Ось воно як.

Петро кожного дня нагадував Марусі, що дід Онисько говорив і просив Марусю пісеньок співати, щоб більше меду було.

Тепер було так, що Петро сидів неподвижно, а Маруся сідала оподалік з якою мережанкою і пісеньок співала.

За той час йшла весна цілою силою. Дерева вкрились білим та рожевим цвітом і розводили пахощі по садку. Бджоли увихались поміж квітами, птичка щебетала, а Петро з Марусею сиділи у цьому раю і не тямили серед любої розмови нічого, забули про світ божий.

Часом прибігала Горпина, пожартувала, посміялась; заходила і Настя, Ониськова внука. Приходила і сотничиха, і сотник на хвилинку, і так минали дні за днями, весело та безжурно, блискавкою. Вечорами заходив Петро до світлиці, і тут заводили поважні розмови.

Старі догадувались, що між молодятами щось коїться, та не мали причини це перепинити. Сотник захоплювався великим розумом і статечністю Петра.

Сотничиха говорила до чоловіка:

— Мені здається, Іване, що між молодими вже любов скоїлася.

— Мені не здається, але я вже не від нині бачу, що воно так є справді. Козак мало не з'їсть дівчини очима.

— Що ж нам на це сказати?

— А що ж би? Я богу дякую, що наша люба дитина найшла долю і такому бравому, статечному козакові дістанеться. Хоч Петро ще молодий, а розумний, що й старого досвідного перейшов. До того — має освіту, що набув у тій школі в Острозі. Багато я про нього на Січі від товариства чував.

Він не п'є, значиться, що не проп'є долі, не заспить, а все на час буде на своєму місці. А тепер я сам про його великий розум переконався. Як він тверезо на все дивиться, як він розуміє, чого козацтву треба, якою дорогою повести його треба до слави, а український народ — до визволення. Кажу тобі, що це гетьманська голова. А при тому який він чемненький, розумом не величається, цілком не чваньків синок. Кажу тобі, жінко, що з нього кошовий або й гетьман вийде.

— Чи він тобі що говорив?

— Не говорив ще, та я й не дуже-то дивуюся. Годі говорити про весілля чоловікові, що на ногах стояти не може. Але я міркую, що слід би нам рушники ладити та весілля готовити. А весілля славне у нас буде, я половину Запорожжя запрошу.

— Ти вже зараз і про весілля. Хто ще знає, чи з того що буде.

— Зараз — не зараз, але повеселитись думкою, то не гріх. Я тобі кажу, жінко, що про Марусину долю я зовсім спокійний, кращої пари їй і не ждати. Один вдалий похід, а наш зять вийде між козацтвом високо. А яка-то слава на нас впаде, коли козацтво вибере Петра в старшину.

— Але з походу може й не вернути.

— Це в божих руках. Така вже козацька доля. Кожний з нас з тим зжився, до того привик, що або козак, або пропав, та хоч би і так судилося, щоб поляг славною лицарською смертю, то слава його не вмре, не поляже. Я міркую, що Петро не з тих, щоб замолоду на піч лізти, йому до слави дорога. А та слава — то й на нашу дитину і на нас упаде.

Сотник був дуже радий і веселий. Навпаки, сотничиху облітали сумні думки, сумні прочуття. Вона походів дуже лякалась, і скільки разів Іван ішов у похід, вона гаряче молилась до святої Покрови за ним, за всім хрещеним миром.

Одного дня каже Петро до Марусі:

— Я не можу так дармувати, треба мені конче до якоїсь праці взятись. Пішов би я з косою на леваду, та ще сили у мене немає, йно людей насмішив би.

— А до якої ж роботи тобі братися, як сили у тебе немає? Підожди, аж подужаєш.

— Я шукаю такої роботи, до якої не потреба сили, та ще щоб робота була мені по серцю. Знаєш, Марусю, я загадав вчити тебе грамоти.

— Мене? А хіба ж козацькі дівчата грамоти вчаться? Хіба які панянки в городі, а я собі проста сільська дівчина, козацька дитина. Моє діло в хазяйстві.

— Попри хазяйство добре і грамоту знати.

— Ти, Петре, краще мені скажи, що у цих книжках написано?

— Усяке написано, і те, що було і те, що тепер є. Писано там науки божі, про зорі і такого багато дечого.

— Я усього того не можу зрозуміти.

— Зрозумієш усе, коли грамоти навчишся. Я попрохаю у пана сотника на це його згоди. Ти мені лише скажи, чи ти хочеш вчитися, бо без цього я нічого не вдію.

Маруся лише поглянула на Петра. Самі її очі говорили: "Хіба ж ти думаєш, що я можу не хотіти того, чого ти бажаєш? Хіба ж я можу твоїй волі спротивлятись?" І сотник на те згодився.